Жiнка його мрiї. Олесь Ульяненко
маленької і дрібної втіхи та задоволення. Тут він, напевне переступивши якусь межу, визначив держатись одного напрямку і ніколи не заскакувати на протилежну дорогу. Хоча він мало вірив у те, що життя має двосторонній рух. Він знав, що життя неупинно рухається до ями, і хто добереться до неї вчасно, той просто вже ніколи не живе.
У нього вливалося якесь просто-таки тягуче світло, коли він бачив гарний одяг, гарну їжу, і, коли довгий час цього не було, він відкрив, як збавити цю можливість. І тому тоді, коли Лада стояла у білій чоловічій сорочці біля вікна, зі стрункими по-хлопчачому ногами, дивилася на довгі клякси ворон, на маленьку замерзлу снігурочку, і він не бачив її грудей, її кирпатенького носика, прищавого обличчя, у нього заболіло в животі, підігнулися коліна, і йому зробилося несподівано тоскно, наче він один серпневого дня проводжає останній трамвай нещасним поглядом. Він підійшов, ступаючи по брунатних плямах реклами, взяв її за плечі, опустився на коліна і припав губами до голого заду. Більше зараз він нічого не хотів, а вона стояла спокійно, наче буде вічність стояти в цій кімнаті, з темними опереннями тіней від високих ялинок, де влітку прохолодно і тихо, а взимку довго тримається тепло. Чорна тінь тоді не стояла над ним, і він не розумів цієї тіні, не розумів страху, не розумів нічого.
Так, він прийшов у органи безпеки ще за влади совєтів, спочатку освідомлювачем, потім вище, і до перебудови мав чин майора. Дивом, але швидше метким розумом, він залишився у нових органах, продовжуючи працювати і на східну розвідку, і на українську сторону, і напевне це було відоме багатьом, але в тому бардаці, аж до незалежності, вертілися майже всі співпрацівники. Так що він нікого не зрадив, – формально на західній частині країни було знищено останні рухи опору, а про східну й говорити було нічого. Він визначив свої можливості, ще будучи в університеті, і сказав собі: так, ми чи вони програли, іншого виходу бути людиною в цьому світі, побудованому переможцями, він не бачив. Час це підтвердив, конкретно підвівши риску: американці та європейці ніяк впритул не хотіли бачити його країну. Звісно, йому було якось, зовсім трохи, образливо, але і сам він мав прагматичну жилу, холодну й розсудливу, тому схиляв, без благовоління, голову перед переможцями. Комунізм і його мета, на велику радість самих застрільників ідеології, наказав довго жити, в країнах колишнього Союзу вода замутилася. І всі, разом з ним, кинулися ловити рибу. Гроші вирішували все: у що він ще від шкільної парти вірив і що знав. Це було єдиним рушієм його свідомості, його світом, інакше не могло бути. Проте, частіше зимового дня, його несподівано застукувало, у дорозі, перед Різдвом і Новим роком, перед Водохрещем, наче хтось дикий сідав на нього, тихо шепотів над вухо паскудненьке дешеве словечко: «Стукачок. Сту-у-ка-ачо-ок…». Тут він двоївся.
Можна скинути на просту тобі шизофренію, повірити у містику, але це якось не клеїлося ані до містики, ані до шизофренії. Віра у нього значилася під табу, тобто він слідував