Жiнка його мрiї. Олесь Ульяненко
до стайні. На них упало тепло, терпке і глухе, все навколишнє немов відсунулося на неймовірну відстань. Відразу у нього завертілися думки зовсім у протилежному напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечір, про те, як чудово їм сьогодні було; але от кінець думки повиснув обірваним нервом, і він спрагло намагався доторкнутися до нього кінчиком язика. Пізніше він чітко, дивлячись на масляну від світла ліхтарів воду, знав, що треба було заговорити у теплій первісній тепліні, й це банальне слово – «прощай» – гризонуло його за маківку черепа, і тому, паралізований наполовину тими відчуттями, що посунули на нього з усіх щілин, він пішов за нею.
Жеребець англійської скакової, з білою плямою на лобі, бив стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими сливовими, темними як ніч, очима. Круп ледве подриґував, а під шкірою пробігали хвилями м’язи. Коли жеребець почав крити дрібненьку кобилку, він навіть не повів бровою. Принаймні тоді він точно усвідомлював, чого і чим хотіла його здивувати Лада. Потім наче хтось осмикнув за плече. Він відзначив про себе, слідкуючи за строгими і водночас привабливими рисами її обличчя, що у неї немає тієї набутої, награної вульгарної аристократичності, притаманної чи привласненої, ні, таки притаманної цій породі, очоленій чотою пористих свинячих облич їхніх батьків та родичів. Вона уміючи просирала, саме просирала, а не викидала на вітер гроші. Вона робила це неприховано відразливо й водночас із заворожливими рухами зміюки. Саме це лізло густими, не без запаху, кавалками у голову. Він зараз усе це майже реально відчув, доторкнувся до чогось слизького і холодного, з порожньою дірою вгаслих дитячих спогадів наприкінці.
Звуки, що парилися темними пластами в далеких кутках пам’яті, піднімалися й оживали, заповнюючи слух надокучливим і одноманітним, але нахабно впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи білими зірками люті та безсилля. Бути безсильним невідомо перед чим страхало його не менше, ніж захворіти на сифіліс чи СНІД. Від безсилля перед невідомим робилося ніяково й соромно, наче тебе підловили на чомусь стидному. І так, разом зі звуками, у ритм тонів та напівтонів, мелодії, що звучала повсюди, з воланами м’язів під шерехатою спітнілою шкірою, до нього почало підбиратися відчуття недовершеності. Потім очі Лади. На витесаному, наче з одного суцільного шматка плоті, поритому червоними прищами, з пухом тональної пудри обличчі. Її очі існували окремо, не підсвічуючи з нутра. Самі по собі. Ще одне: її не можна було порівняти з чистими очима дитини, залитими холодцем страху. Головне, вирішив, отак несподівано, що вони, її очі, ніколи не будуть старими. Плоть навколо їх провалиться, зіжмакається, наче дешева гума, а вони світитимуть двома зірками. Ось так, не інакше. Втома у цих очах висихала швидше за жіночі сльози. Вона сіла, перекинувши ногу, на гладкі перила, прогнула звично спину.
Вона терлася проміжністю об блискучі поручні. Він помітив, можливо, помиляючись, але в одному місці поручні були начищені