Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
блискучий.
Панас Кандзюба бігав по хатах, як навіжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жіноча сорочка без рукавів, а руки обережно тримали і притискали до грудей коробку з старим іржавим залізом. Він сам не знав, куди її діти.
Олекса Безик сяв. Він врятував од погрому слоїк з солодким і притулив до серця, наче дитину.
Хати вже були обдерті, розбиті, переповнені пилом, як димом, що простягав руки за вікна, на холод. На вікнах хилитались од вітру подерті білі завіси, як перебиті крила. Тільки лампи та канделябри лишились цілими і завзято заливали цілу руїну світом, до нестерпучості ясним.
Брудні, наче на лахміття подерті люди спинились і роздивлялись, що б знищити ще. Але нічого не було. Голі стіни конали останнім диханням оддертих шпалерів.
В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослінчик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.
Андрій торкнув Хому за плече.
– Ну, а ґуральня?
Хома підняв на нього безтямні очі.
– Як бити, то бити все.
І далі трощив недобитий ослінчик.
– Годі, покиньте! – кричав Андрій. – Пора палити.
Хома опритомнів. Палити? Його очі на мить спинились, і в них мигнув наче далекий відблиск пожежі.
– Палити? Давай.
Вони склали на купу під сходи уламки меблів, ніжки стільців, шматки паперу і підпалили.
– Тікайте з дому, горить! – кричав Андрій.
Люди, як миші, покидали покої і серед диму скакали по сходах.
Андрій зняв з канделябра свічку і підпалив завіси. Вогонь охоче поліз по серпанках, і чорні отвори вікон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Дві Андрієві тіні заметались на прощання по стінах і разом з ним зникли.
Андрій шукав Хому.
– Тепер ґуральня. Чуєте, Хомо? Ґуральня, кажу.
Вони останні вибігли з дому.
Ніч стояла глуха, ще чорніша по світлі. Але сподом вона ворушилась, жила, двигтіла і хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом тіл.
Тільки ґуральня блищала рядом освітлених вікон та тремтіла од руху машин, немов у великих кам’яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало серце.
Робочі покинули працю і чорніли вздовж стін та біля дверей. Світло з вікон грало в калюжах разками золотого намиста.
Юрма й ґуральня стояли навпроти себе, немов міряли сили, немов ще рішали, хто переможе.
Між ними раптом з’явилась важка, кострубата постать Хоми.
– Чого ждете? Паліть!
Вікна паничевого дому курились димом. Вогонь ліз по завісах, в’юнкий, веселий, і вже облизував лутки знадвору.
Безлиця у пітьмі юрма здригнулась і пішла на ґуральню. Андрій біг попереду. У лівій руці тримав залізо, а права, без пальців, високо здіймалась над головою, наче комусь грозила.
Ось апаратна. Тепла, вся завита в залізні труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряслась, як в трясці, і блискавично мигтіла широким пасом. На мить Андрієві ніздрі вхопили знайомий запах олії, пари, сухого жару вогняної печі – і перед ним встало його робоче