Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
захиталась над ним. З цілої ґуральні збіглись дивитись. Синявий вогонь, такий легкий і невинний, що, здавалось, пекти не може, м’яко згинався і розгинався, наче плавав по спирті, і тільки часом високо здіймалась хвиля з червоним гребнем.
Невдоволений шепіт пройшов по юрмі.
Се ж горить спирт! Ніщо інше, а спирт! Було досадно. На саму згадку пекло у горлі, розливалось тепло у грудях. Нащо було палити, не давши навіть покуштувать! Тепер ні паничеві, ні людям. Вогонь жере.
Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде?
Він хотів рятувати. Йому прийшло на думку, чи не можна зачерпнути спідсподу. Адже горіло лиш зверху. Він знайшов корячок і протиснувся крізь натовп.
– Куди ти?
Його хотіли спинити.
Але Безик вже розігнався і сунув руку просто в огонь.
Синє полум’я стиха хитнулось, хлюпнуло в чорні криси цистерни і впало додолу кількома вогняними клубками.
– Ой, братці, пече! – скрикнув Олекса.
У нього горів рукав.
Се була спроба, невдатна, правда, але, здавалось, можлива. Вогонь лиш зверху; під сподом чистий, здоровий спирт, треба тільки дістати.
Натовп захвилювався.
Тц! тц! Скільки добра загибає!.. скільки горілки…
У роті сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухі од смаги. Розбити посуду? Пробити збоку? Дух спирту лоскотав ніздрі, і спазматичним рухом горло ковтало слину.
Гарячі очі мацали боки цистерни, готові втягнути в себе, висушить повну посуду, міцну, недоступну, накриту вогнем. Юрма навіть затихла од божевілля згаги, злита в одно бажання і в одну думку. А перед нею все вище й повніше палали чаші, повні вогню, як жертви невідомому богові.
Раптом ззаду почувся крик:
– Розступіться! Дайте дорогу!
І не встигли ще розступитись, коли крізь юрму пролетіло щось мокре, все у рідкому болоті, забризкало всіх і просто кинулось до вогню. На мент тільки мигнула перед очима чорна фігура, піднята рука і вже простягла людям шаплик вогню, що курився, як серце, тільки що вирване з грудей.
– Пийте!
Але як пити?
– Лий воду! Дайте води…
Хтось приніс воду і хлюпнув нею в шаплик.
Вогонь притих, зігнувся, дихнув востаннє й сконав.
– Ура! Горілка!
Руки здіймались і простягались – тремтячі, напрасні, з одним непереможним бажанням швидше дістати, вхопити і одірвати од чужих уст тепле противне пійло.
– Давай! Сюди! Лишіть мені! Буде, нам дайте…
Ті, що стояли ближче до дверей, не мали надії дістати горілки. Їм треба було самим роздобути. Вони бігли в подвір’я, скакали в калюжу, як були в одежі, й качалися там в якійсь гарячковій нестямі, щоб краще змокнуть і не боятись скакати в вогонь.
З густої осінньої мряки безперестанку вривались в ґуральню і лізли в вогонь, наче нетля на світло, дикі, напівлюдські фігури, мокрі, покриті корою рідкого болота, з-під якого блищали лиш очі.
Блакитні