Старший боярин (збірник). Тодось Осьмачка
навприсідки, а сіла по-турецьки і дивилася з німим жалем на вікна спорожнілої господи, тримаючи у пелені чубатенького півника. В її уяві стала виникати картина, що ось у порожніх кімнатах тільки пил осідає на столи, на стільці і на лутки і нікому його буде стерти. І що сьогодні і завтра не палитиметься і захолоне лежанка, груба і піч, і що домовик на горищі, сидячи на лежаку, відчує, що під ним уже холодна цегла, злізе в хату взнати, що таке, і походить, поникає по кімнатах і зупиниться коло вікна і до ранку сумуватиме за хазяїнами і за своїм теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душі великі жалощі одним вигуком:
– Ох Боже ж мій милосердний!
Півник, зляканий, схопився з пелени і рушив через двір знов на кладовище. Але вискочив з будки Хапко, насів його коло криниці і за один смик одірвав голову і почав їсти. Дунька крикнула не своїм гласом: «Цу-цу!» і кинулася до собаки. Але Хапко плигнув їй назустріч, вхопив за спідницю і розпанахав її від стегна аж до п'яти. Потім, повернувшися до півника так, неначе нічого не сталося, зліг на нього і гарчучи став їсти. Ніколи ще дівчина не помічала, аби цей пес їв курей або кого-небудь рвав. Аж це вперше трапилося таке, і зрозуміла вона, що в собаці прокинувся звір, зачувши безборонну пустиню людської садиби. І буде рвати все, що тільки з ним тут зустрінеться, і прошептала:
– Нехай же ти тямишся, покинута Богом, нещасна оселе.
І, кваплячися, та не оглядаючися, та придержуючи правою рукою розірване місце, пішла з двору.
А соняшна духота, все розпарюючи, текла з попівської садиби ворітьми на шлях; з хвірточки на яр, а з другої в сад. А посеред подвір'я Хапко доїдав чубатенького півника, вимазавши кров'ю собі всю груднину, до якої поналипало багато нарваного дрібненького пір'я.
Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні. Ви вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю. Тільки з-за ваших тинів, тільки з-за ваших садків я чув дівочі голоси, що збуджували в моїм дитячім єстві ті почуття, з якими я, вже вирісши, ішов у життя, неначе дурний багач з золотими грішми на базар. Але який, походивши по ньому і не знайшовши того краму, що хотів купити, повертається в оселю своєї самоти з певністю, що вже й не знайде бажаного в житті. І ввесь його капітал буде жити з ним невитрачений і додаватиме гіркоти і так гіркому буттю на землі. Ох, як я вас любив, зниклі з лиця землі священичі садиби!
Розділ одинадцятий
Був вівторок, і був вечір. І Гордій Лундик думав, що його ведуть у якісь новочасні катакомби, коли грубий селянин над Чабановим яром зійшов по земляних східцях у землю, звелівши і йому йти за собою. Він би не дуже поспішав туди, якби за ним не йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за поясом. Коли східці кінчилися, то грубий відчинив двері, в які всі поодинці увійшли. Це була дуже простора кімната з двома вікнами з правого боку і з двома вікнами з лівого боку, поробленими під самою стелею. У протилежнім кінці кімнати, над великим столом, застеленим білою цератою[63], висіла причеплена до стелі гасовка і освітлювала за столом трьох чоловіків, які зразу повернули