Старший боярин (збірник). Тодось Осьмачка
зв'язком з усім буттям нашого люду?
І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі:
– Скажіте йому, що як тільки він буде довше в'язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини[70]! Чого ти, собача душе, – звернувся він вже до писаря, – того одноокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою? Куди не піду, де не дихну, там і одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків.
І схопився із свого місця і Петро Пахомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства:
– Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку. Він не хоче або, може, боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не за своїм бажанням зробив заперечення статуту?
– Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни і шахраї. Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала.
– Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього! – не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар. – То, по-твоєму, і Шевченко арештант?
– Арештант.
– І ми всі арештанти?
– Арештанти, хоч і грабуєте арештантів.
– Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!
Але не довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаду за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт. І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін. Але це явище, якого всі, здається, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачів, як те, що пан Підотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою і всадив йому в бік кавказький колодач.
– Ох! – зарів, як скотина у свій смертний час, і впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.
І коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його чемерки, то одноокий запобігливо говорив:
– Він, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.
– Що ж? Діждеться і Пронь відповідного часу, – сказав Підотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем і повертаючи йому догори голову, бо він лежав ниць. З носа і з лівого вуха текла кров.
І випростався пан Підотаманчий і заговорив смутком і велінням:
– Негайно винести обох: Свердельця вкинути в Гальмасарову кручу і вранці присипати землею, а пана курінного писаря підняти