Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
Зірвався. Віконце червоніло, як свіжа рана, і лляло кров на хатчину.
– Все моє най вігорить! Все, що-м лишив на єго подвір’ю.
Він скакав, танцював, реготався.
Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину.
Вибіг на поріг.
Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.
– Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!
Кленові листки[35]
Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лише руками досягали хліб або порцію горівки, але і руки найрадше не рухались би, лише спочивали би зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб і порцію. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні й кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.
Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.
– Будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по одні. Хоть це не горівка, а болото, але з мужиком то так си має: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де у світі є найтєжше, то він має то віконати…
– На то сми рожені, – відповідали побожно куми.
Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю.
– А закусіть… Та й дивітьси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігме, не знаю, що з него має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден косов? Бо вже таке має бути, бо у такий чєс ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!
– Не марікуйте, куме, та не гнівіть Бога, бо то єго воля, не ваша. А діти – піна на воді… щось на них трісне – та й понесете всі на могилу.
– У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки не тулєвси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не дасть.
– Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають си плодити.
– Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, що ти, жебраку, не плодиси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш ковалок хліба, аби-с не голоден, та й як ті ніхто по лиці не лупить. Як ці ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки геть уступиси.
– Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка як си має звичій у такім антересі, та єї не треба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колись іншим ліпшим часом.
– Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на землі і маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана
Вперше опубліковано в грудневому номері часопису «Літературно-науковий вісник» за 1900 рік (Т. ХІІ. – Кн. 12. – С. 330–337). Звичне датування новели – липень-вересень того самого року, коли автор гостював у родині гімназійного приятеля Івана Плешкана (1867–1902) в селі Чортовець біля Городенки (тепер Івано-Франківська обл.). Хоча в цитованому щойно листі до О. Гаморак за березень 1900 року згадано, що новелу «Мужичка» (первісна назва «Кленових листків») уже надіслано в редакцію. Правдоподібно, що влітку В. Стефаник ще доопрацьовував чи наново переробляв текст, бо новела належить до улюблених творчих дітищ автора: над нею він довго й напружено працював (збереглося сім, часто далеких один від одного варіантів (див.: І, 301–304), хоч внутрішні сумніви й невдоволення зробленим не покидали його до самої смерті (див. відгук у нотатках «Під вражінням вистави “Землі”»). Відтак слід зробити корекцію стосовно датування твору.