Дебілка (збірник). Вікторія Андрусів
Що на таке відповідати?.. Що у часи їхньої пролетарської молодості кожен вихованець робітничої сім’ї ледь не зобов’язаний був досягати наукових висот, куди по-справжньому інтелігентним людям було зась… Ось і утворився внаслідок цього новий і кумедний прошарок професури «з народу» – з чорними смужками попід нігтями і густим смородом їжі з ротової порожнини, що приводило у нудотний стан студентську аудиторію протягом нескінченних голослівних лекцій про високі матерії… «Вступай в аспірантуру», – каже… Я би й не проти… Наважилась навіть якось завітати до прийомної комісії з документами… І чим все скінчилося?.. Сором згадати…
– Ну-ну… надумали, значіть, в аспідантуду… похвально, – нерозбірливо шамкотів мені тоді професор із лінгвістики до вуха, нахиляючись близько, бо ж вочевидь усвідомлював свою мовну ваду… Його лице було пласким і вугристим, нагадуючи невимиту масну пательню, що залишила на собі застиглі острівці смальцю… – А тему диседтації ви вже обдали?.. І з кедівником наукової доботи важливо визначитись оддазу… Та загалом це нічого не міняє – такса у всіх одна…
– Яка такса? – отетерівши від незрозумілого лексичного звороту я відсовувалась від нього якомога далі, бо здавалось, що от-от обличчя-пательня перекине мене на себе як недосмажений млинець і я просотуватимусь отим застоялим жиром…
– Ви, додогенька, з неба впали, чі що?.. Чі ви десь на іншій планеті жівете? («Боже мій милосердний, як же він викладає бідолашним студентам основи лексики і фразеології?!!») Захист диседтації, шановна, на сьогоднішній день спдава клопітка і додога… Якщо вам муляють кишеню зайвих тди штуки і ви готові їх віддати на благо науки, то безпедечно ви здобили пдавільний вибід…
– Три штуки гривень?!! – я автоматично перейшла на вживаний ним сленг, а в голові блискавично прораховувала, що названа сума відповідає моїй тримісячній зарплатні, і роль маминої утриманки не надто приваблюватиме нас обох…
– Ви це серйозно чі пдикидуєтесь? – пательня вже й сама відсунулась від мене далі, аби розгледіти, чи я кепкую з нього, а чи недоумкувата насправді. – Тди штуки зелених – це той мінімум, за котдий ви можете отдимати почесне звання кандидата філологічних наук…
– Ага… Добре… Дякую… За увагу… За порозуміння, – я згрібала зі столу теку з документами, звідки постійно, наче навмисне, випадали газетні вирізки з моїми науковими статтями, шкільними методичками, які розробляла власноруч щороку для модернізації шкільної програми та інший всілякий, включно червоно диплому, мотлох… – Я подумаю… Вибачте, що потурбувала…
«Ну що?» – коротко запитала тоді мама. «Нічого, – коротко відповіла я, ховаючи весь свій розхристаний науковий «скарб» у дальню шухляду письмового столу. «Я так і знала», – глибокодумно резюмувала вона. «То чому тоді перепитуєш? – логічно зауважила я… «Хотіла впевнитись у тому, що є очевидним, – пасування словами