Дебілка (збірник). Вікторія Андрусів
не буде ніколи, бо його очі завжди повернуті до тебе…
Все… Це вже було занадто… Тоня не хотіла слухати далі… Розуміла, що достатньо почути ще щось, і вона розреветься просто отут, біля цієї відразливої жінки, котра відкрила їй очі на правду. Ворожці ж байдуже до Тониних сліз, адже отаку «правду» та віщує щодня, вже звикла до емоцій «клієнтів»… Недаремно ще спочатку попередила: «Все, що ти, дівонько, зараз почуєш, кажу не я… Карти кажуть… Тому не ображайся…» Тоня рвучко піднялася з розхитаного дзиґлика, даючи тим знати, що аудієнцію закінчено…
– Зачекай, – намагалась зупинити ясновидиця… – Оскільки ти прийшла вперше, давай тобі ще на щось кинемо карту… На здоров’я, на кар’єру… На що хочеш? Це буде мій подарунковий бонус…
Тоні не треба було бонусів:
– Дякую… Наступного разу, – проковтнула клубок у горлі, аби вичавити з себе бодай слово…
Ледь не забула про розрахунок. Тремтячою рукою видобула з сумочки гроші й поклала на порепану церату.
– На стіл не клади… Не годиться… На підлогу кинь біля порогу…
Тоня вже не чула, як за її спиною скреготіли заіржавілі двері, які за півгодини до цього так само рипуче впускали її до ворожки… Вона кулею мчала вниз по сходах, аби вдихнути свіжого повітря і прийти до тями… «Ах ти ж гаденя чорняве, – голова стугоніла, наче міх у кузні. – Отже, мало того, що мамця твоя – підступна й дволика, то ще й ти мене за ніс водиш… Кар’єрист… Пристосуванець клятий…»
Мов ошпарена окропом, Тоня виплигнула з під’їзду на вулицю… Заходились дзвінким співом пташки… У пісочниці завзято копошились галасливі замурзані діти… Весна нагадувала про себе стійкими пахощами бузку і пожвавленим спілкуванням бабусь біля під’їздів… «Ну нічого… Незабаром сесія, а там – канікули, – думала Тоня. – Майну в Росію навідати Руслана, а там… Може й сама переведуся… Я вам доведу, хто чого вартий… Теж мені, комбінатори знайшлися… Матеріалісти довбані…»
Тоня стояла посеред дитячого майданчика і витирала сльози…
– Тьотя, ти цого плацес? – мале хлоп’я, з ніг до голови вимащене піском, завзято підтягувало шмарклі. – Тьотя, не плац… Йди до нас, ми фортецю будуємо…
– Ех, малеча… Мою фортецю щойно зруйнували…
Тонін відчай перервав телефонний дзвінок… Сашко… Відповідати чи не відповідати? Ні, не буду… А втім… Варто сказати йому все, що я про нього думаю… Наважилась… Прокашлялась… Піднесла слухавку до вуха…
– Тонь, привіт!!! Питання на засипку!!! Які квіти тобі найбільше до вподоби? Я знаю, що ти любиш польові, але сьогодні не годиться… Тонь… Я хотів зробити тобі сюрприз… На вечерю нас чекає мама… Вона приготувала святковий пиріг… Хвилюється… Я попередив, що хочу при ній офіційно тобі освідчитись… Тонь… Чому мовчиш? Я розумію, ти шокована… То я куплю на свій смак… Троянди… Багряні… Тонь… Алло… Скажи щось… Ну добре… До вечора… Люблю тебе…
ГРІХ
Мефодій заходив до храму розкуто, по-свойськи, як ґазда