Дебілка (збірник). Вікторія Андрусів
Рудік дивився на неї, вона не відводила очей від Рудіка. Те, що відбувалося в його голові, не можливо було порівняти навіть із пожежею… Як навмисно недоречно зателефонував Толян і веселим, збудженим голосом повідомив:
– Чувак, все йде за планом… Об’єкти знайдено. Нічогенькі кобилки, головне – прості, без викрутасів… Бухло і все інше купимо по ходу дєйствія… О котрій за ними заїдемо? Зависнемо, братан, по повній програмі!!!
Дзвінок спрацював як вогнегасник. Рудік вже не вагався.
– Слухай, Толян… Тут несподівана зміна декорацій… Форс-мажор, так би мовити… Не знаю що, але щось у родаків не склалося і увечері будуть вдома… Що?! Що означає – кидняк? Ти оборзів, бачу… Здається, я цілком зрозуміло пояснив – відбій…
– Я знала, що ти не відмовиш, – Юля вдячно чмокнула Рудіка в щічку й пурхнула поверхом вище. – Старенька напрочуд спокійна вночі… Я дам їй снодійного, спатиме до самого ранку.
Рудік сидів у старенькому плетеному фотелі й не відводив очей від старої сплячої баби, котру нещодавно ледь не отруїв угарним димом… Рудік думав про те, що він має бути вдячний цій хворій бабі за її склероз, астму та всі існуючі болячки, бо інакше ніколи не зустрів би у своєму нікчемному житті таку дівчину, як Юля… Рудік дивувався сам собі, адже наразі його зовсім не займали ані Юлині сідниці, обтягнуті джинсами, ані третій розмір, який він, Рудік, встиг потай відмітити… Йому, Рудіку, хотілося знати про неї, Юлю, щось набагато більше, ніж наразі знав, а запитати не було кого… Баба й справді спокійно спала, наче немовля, котре вицідило порцію молочної суміші… Вранці прийде змінниця, однак незручно допитуватись про Юлю у чужої людини, яку ніколи до цього не бачив… Ось мама – та напевно знає більше за інших, адже її цікавлять всі новини у під’їзді… І до кожного вона вітається, і з кожним знаходить спільну мову, миттєво дізнаючись про всі подробиці…
– От блін… Ну чому, коли хочеться поговорити з рідною людиною, її завжди немає поруч? Теж мені батьки… Взяли й кинули напризволяще…
ВАРОШ Є ВАРОШ[1]
– Но та шо, дівки, йдеме на кавіль?[2] Учиниме си даякий дєвішник, як у старі добрі часи? Позерайте[3] які сьме парадні, най тоті городські завидують, – Христина завзято хукала на розцяцьковані складним орнаментом наліпні пазурі, від хижого вигляду яких кидало у піт.
– Не треба хукати, – зауважила майстриня манікюру, здивована поведінкою клієнтки. – Я обробила поверхню «сушкою».
Нігті нагадували гострі отруйні наконечники стародавніх списів, палаючих пурпуром людської крові, і це неабияк захоплювало їх власницю.
– Нашо тобі той кавіль? – заперечила приятелька Марійка-землячка, з котрою колись бігали на танці до сільського клубу, а тепер, здійснивши заповітну мрію перетягнутися до обласного центру, часом зустрічалися у косметичному салоні. Тій начісували фрезуру. – Треба йти домів та дашо ґаздові на обід ладит[4]… Благо, малого
Варош – місто (діал.)
Кавіль – кава (діал.)
Позерайте – подивіться (діал.)
Ладити – готувати (діал.)