Богдан Ступка. Михайло Загребельний
мудрішає. Простити – набагато краще, ніж когось покарати!..»
Хлопець дорослішає. Перша закоханість завершується жорстоким фарсом. Дівчина телефонує і придурюється, що потрапила під трамвай. Закоханий і романтичний, біжить на допомогу, на ходу заскакує в трамвай, ледь сам не потрапивши під його колеса. (Сьогодні в центрі Львова трамвай зустрінеш хіба що як музейний вагончик.) У сецесійному особнячку знаходить не жертву, а учту. шум, гам. Підтоптані кавалери й тоді полюбляли товариство юних та самовпевнених дівчат. Богдан відчиняє двері. З веселої компанії виходить дівчина, тепер уже не дама його серця, і кепкує над ним, зеленим: «Який же ти наївний. Ти як на долоні. Тебе видно наскрізь. Мужчина повинен бути загадковим».
Юнак міркує: «Якщо вона змогла так обдурити мене зараз, то що буде далі?» Дуже її любив. Але вириває зі свого серця. Юнак мужніє. і стає, як йому здається, загадковим. і ставить перед собою головну, єдину мету. Перетворитися з глядача на творця дива, яке відбувається на сцені. Пихатим донжуанам він не пробачить, – можливо, саме тому його розпусник у фільмі Кіри Муратової «Два в одному» такий переконливий і смішний.
У 1956 році дипломований артист Роман Віктюк повертається з Москви на Батьківщину. ім’я Віктюка у Львові гримить. Працює він у театрі юного глядача. В гурток при ТЮГу записується й Богдан. До старшого за нього на п’ять років майстра тягнеться неофіт. Десятикласник мов тінь ходить за Віктюком, проводжає додому – на площу Ринок, будинок 18. Весь час повторює один і той самий рефрен: «Я хочу бути актором!» Віктюк поплескує по плечу: «Будеш! Ти побачиш небо в алмазах».
Слова не розходяться з ділом. У шкільному драмгуртку грає у виставі за п’єсою «В добрий час» Віктора Розова юнака, який приїхав із Сибіру. Назавжди запам’ятає ім’я керівниці шкільного драматичного гуртка – Ганна Михайлівна. Викладала російську літературу, не в його – в інших класах. Завойовує собі дебютний, епізодичний плацдарм у театрі імені Марії Заньковецької – грає в одній із вистав задні ноги кобили. Мама захоплення сина, м’яко кажучи, не поділяє. В кафешантані абсурду радянської економіки, де все було дефіцитом, прожити на мізерну батькову зарплату неможливо! Мама Богдана постійно свариться з татом: «Який ти непідприємливий! Усе життя в чергах у крамницях простоюєш!» Сильвестр Ступка гордо стверджує: «Люди стоять – і я стою. А як же інакше? Є гроші – маю купити товар. Що це я повинен – кланятися?» Якось зауважує: «Тепер зрозумів різницю між панською Польщею та радянською Україною. За Польщі до львівських магазинів пани заходили з центрального входу. А чернь з “чорного” ждала об’їдків. В УРСР – усе навпаки. Чернь заходить із центрального входу і чекає: раптом їй хоч щось “викинуть” на порожні полиці. А пани підрулюють до “чорного”, службового входу, де для них усе є!» Мама сердиться: «Досить мені одного артиста. Двох не витримаю. От якби пішов на завод інженером. Чи в торгівлю. Чи в медицину». Син підхоплює: «Краще відразу на ковбасну фабрику. Без шматка ковбаси не повертатимуся додому».
Відступає