Богдан Ступка. Михайло Загребельний
Хтось із близьких помер, а ти мусиш грати комедію. Виходиш на сцену й граєш комедію. Заходиш за куліси і плачеш. Збираєш себе докупи, знову виходиш на сцену і граєш комедію. Вважає, що в театрі йому таланить з перших кроків. Як правило, має справу з гарною драматургією. його рідко беруть на п’єси радянських драматургів. Кажуть, що у Ступки «отрицательное обаяние». Позитивний персонаж творів соціалістичного реалізму – блакитноокий, без тіні сумніву на обличчі. А не такий собі неврастеник-холерик. Насправді, як врешті Богдан Сильвестрович підсумує, за радянських часів найцікавішими ролями були негативні – живі герої, яких роздирають пристрасті. А всі правильні, позитивні, ідеологічно підковані, з обличчями, що випромінюють радість від того, що вони борються за світле майбутнє, – у масі своїй характери переважно ходульні, неприродні, карикатурні.
У 1963 році актора на три роки призивають до лав Радянської армії. Відсутність слуху не завадила розпочати службу в оркестрі штабу Прикарпатського військового округу барабанщиком. А потім в ансамблі «пенсії й пиятики» («пісні і пляски») був конферансьє. Якось веде концерт у приміщенні Львівської опери. За сценою тихцем, з-за спини підходить до балерини, яка нещодавно приїхала з Азербайджану. Закриває очі руками. Вони вже були знайомі. Композитор Богдан Янівський запрошує дівчат із оперного театру святкувати Жовтневі свята. Тобто річницю революції 17-го року, сьомого листопада. Такий був парадоксальний радянський устрій – жовтневе свято в листопаді. Зустрілися вдома у Богдана Ступки. Одразу сподобався майбутній дружині. Гарні глибокі очі. Худорлявий. Витончені манери, міміка, руки. Та ще й у формі. З армійською виправкою.
Настає випробування почуттів терміном десь на півроку. Потрапляє до армійського госпіталю. Запалення трійчастого нерва лікують довго і малоефективно. Тоді ще не було дієвих, як у ХХі столітті, медикаментів на цей випадок. Постає реальна загроза операції на обличчі. На обличчі артиста! Лариса допомагає подолати депресію. Не просто витрачає копійчану зарплатню на смачні наїдки. Примудряється раз у раз долати суворі, звичайні для військового закладу заборони та обмеження годин для відвідування. і хвороба відступає. Отож справді – людина пізнається в біді.
Лариса Семенівна згадує в 2000 році: «Була осінь 1965-го. Одного дня виходжу з кінотеатру – хтось гукає: “Ларочко! Ларочко!” Оглянулася – Богдан. Підійшов, завів розмову, а я не чую слів, не до ладу киваю головою і ловлю себе на думці, що боюся його втратити: “Богдане, – кажу, – у мене 4 листопада день народження. Ви прийдете?”. А він мені: “Обов’язково прийду, Ларочко, обов’язково”. З цього часу ми разом уже 35 років. Я люблю свого чоловіка за його доброту, емоційність, талант. Богдан мене “підкупив” своєю галантністю – він уміє яскраво жити. Ми не були багатими: ходили в кіно за 25 копійок, за 20 копійок купували львівську каву з тістечками і чулися щасливими. В нас завжди було спільне бажання – бути разом, а це – найголовніше. Хоча обоє