Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко
почуває себе вільно, легко, а то б усе щулилась і боялась людей. Вона всіх боїться: швейцарів, кондукторів, пасажирів, носильщиків. Швейцарам і носильщикам вона дає зі страху стільки на чай, що ті тільки дивляться на неї й не дякують від здивовання. А її те тільки турбує, чи не дала вона замало. Досить якому нахабі сказати: «Е, пані, трохи ніби мало!», як вона зараз же страшенно соромиться, бере за гаманець дає стільки, скільки попадеться в руку.
Зате в купе нам не страшно нічого, ми самі собі пани. Я показую Кості танок лісів і ланів. Дерева, побравшись за руки, врочисто й поважно танцюють перед нашими вікнами. Коли поїзд зупиняється, зупиняються й вони. Коли йде швидше, то й вони поспішають. Костя горнеться до мене, дивиться мені в очі вогкими, вдячними, сумирними оченятами. Клаві душно, й ми на кожній станції беремо по кілька пляшок різних напитків. І це тішить їх незмірно. Вони їдуть, як важні пани. Ніколи вони не мали такої розкоші.
А вночі я кажу собі казку й тихо засипляю під гуркіт коліс. Костя щось говорить у сні, і я, не перериваючи казки, думаю про Андрійка.
Море, фески, смугляві обличчя, чудернацькі слова, пекуче, ясне сонце, непорушні, чорні, немов із грубого картону вирізані, кипариси, – скільки радощів для них! Я почуваю себе щедрим, благодушним богом. Коли ввечері Клавдія стає переді мною на коліна й цілує мою руку, я навіть не протестую, розуміючи її побожний настрій. Я сам стояв би на колінах перед тим, хто дав би мені стільки простодушньої, чистої, дитячої радості.
Вранці ми спимо довго й безжурно. Потім ми лежимо на піску, жмуримо очі, бовтаємось у воді. Довкола нас усі люди також лежать, жмуряться й бовтаються. Небо жмуриться вдень теж сонно, стаючи сірим, ніби вкриваючись, як і ми, потом. Сплять кипариси. Навіть море дихає сонно, ритмічно здіймаючи і спускаючи мережево берегових хвиль. Через це не віриться, що десь є галасливі, грюкаючі міста, трамваї, суди, тюрми; ввесь світ уявляється сонним, з прижмуреними очима, в сонці й безжурності.
Їх троє: Ваня, Крошка й Віра. Ваня найстарший, йому років чотири; а тим, мабуть, по три. Вони всі сидять під моїм вікном на землі. У Вані в руках дзвіночок без язичка. Вони по черзі б’ють по ньому трісочкою і сміються задоволено, слухаючи приємні згуки. У Крошки в руці бублик. Вані він дуже смакує, але Крошка не хоче поділитись. Тоді Ваня, як найстарший, одсилає її додому.
– Іди собі, іди!.. Ну, так дай бублика!
Крошка вибирає менше зло й дає бублика, але дає більшу половину. Ваня не хоче бути свинею й не користується своєю владою; він вертає більшу половину й бере собі меншу. Задоволений таким розв’язанням спірного питання, він сідає на землю й витягає ноги. Крошка, бог її знає через що, зараз же робить те саме. Але Ваня тут же схоплюється, біжить до стовпчика і кличе за собою Віру. Ловко видряпавшись на нього, він сідає й пацає ногами. Віра з захопленням сміється і здивовано показує на нього Крошці. Але у Крошки самостійність і ініціатива: вона лізе на дошки, що обгороджують купу глини й кричить:
– Ой, упаду! Ой, упаду!..
Вона не боїться впасти, але хоче перетягти увагу Віри на себе. Це все ж таки їй не вдається. Навпаки, Ваня кричить