Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
моєї низької освіти давила й корила мене сильно. Я постановила собі будь-що-будь осягнути вищу освіту. Я була завзята, горда, честолюбива і не хотіла ні за що в світі бути тим «нічим», о котрім говорив Муньо з такою погордою. Я не хотіла, щоби мені аж мужчина надав смисл і значення. Рівночасно рішилася я в будучності віддати ту здобуту освіту в користь загалу. В найглибшій глибині мого серця говорив якийсь голос «віддати жінкам».
Світе широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!..
Та що це я знов? В голові думки стрілою мчаться. Що мені з ними самій діяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…
Щось з того, що, вичитала або роздумала, оповісти і кому другому? Адже ж я химерниця, і висміяли би мене. А хочеться оповісти, пояснити, як все в думці складається, до чого дійшла, чого би рада: як в душі не раз мов сонце зійде… ні, як в ній мов мелодія укладається… В серці так і заворушиться щось сильне, сміле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, проваджені буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впівголос з уст. Тоді я з переляком пригадую собі, хто я й між ким я…
Був тихий вечір у вересні.
З дому вийшли всі на прогулку, і я лиш сама осталася. Хутко настала в хаті тишина. Користаючи із супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жінок найнижчої й середньої верстви, а цього вечора хотілося більше ніж іншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов іншою. Чулася і щасливою. «Боже великий! – подумала. – Може, я до чого й здібна, може, ти дарував хоч крихітку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в одній душі одну струну! Чей не буде так, як казала тітка, що з мене не вийде ніколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетіти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене».
По двох годинах вернулися з прогулки. Лена, розстроєна чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки під голову, лежала недвижно в постелі. Я вийняла знову зошит і пробувала перший раз в житті писати при ній, хоч її присутність впливала на мене завсіди лише пригноблююче. Мені хотілось нині конче докінчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсім, що, крім мене, находиться ще хтось другий в кімнаті. Хвилина за хвилиною минали.
– Що ти пишеш? – спитала вона мене нараз різко.
Я підвела з переляком голову і глянула на неї.
– Ну? що ж?
– Ет! щось там, – відповіла я, потрохи змішана. Мені стало так, як би мене хто на якім лихім учинку зловив.
– Ти не переписуєшся прецінь з ніким?
– Ні.
– Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуєш?
Пауза…
– Чуєш? ти!
– Чи я маю перед тобою оправдуватися?
– Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомилася.
– Обернись до стіни та й спи!
Вона скоро піднялася