Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
красі?
Її очі заіскрилися.
– Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь русалку, вправляєшся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаєш, хоч мама вже кілька разів казала, що Гейне не є для молодих дівчат. – Нараз розсміялася. – Справді, це рудаво-золотисте волосся, зеленяві «морські» очі… Знаєш що? Спродай цукорничку, купи собі арфу і гребінь і йди між німці.
Не знаю, як я в тій хвилі виглядала і яким поглядом подивилася на неї. Уст отворити не була я годна і на одно слово – ні!
але коли я підняла руку, щоби притиснути її до розпаленої голови, Лена з переляком сховалася під ковдрою…
По хвилі згасила я світло і кинулася сама в постіль…
Глухий біль, неописанне огірчення обняли мене, і тихі стони виривалися з моєї груді. Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі – ні! поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння шляхетніших зворушень серця!..
. . .….
Однозвучне цокання годинника переривало тишину малої кімнати, а світло місяця лилося вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помості й стіні.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилізла нишком з постелі й забрала роздертий зошит до себе.
Очі мої стулилися. Я аж надранком заснула.
Мені приснилася надрейнська русалка Лореляй.
Вона ніби сиділа десь на скалі над водою, перебираючи золоті струни своєї арфи. Спадаюче на груди й плечі волосся здавалося на сонці червоним плавним золотом. її погляд, напівсумовитий, напівбайдужий, був звернений у безнадійнім очікуванні в синяву далечину. Я стояла в лодці, що колисалася на хвилях, і разом з шумом моря виспівувала далеко лунаючим голосом Гейневу пісню про Лореляй:
Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.[10]
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом арфу в воду.
Легко, мов стріла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в воді, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилі мою лодку. Вони тиснулися жадібно круг неї, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилі. Цілий безконечний простір – одне і те саме, куди не гляну, самі хвилі. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, сміються. Сміються потайним, роздразнюючим, майже знайомим сміхом.
В мене тисяча думок. Цілий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Він ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінням…
Я би злетіла туди!..
– Почерез море, – гомонять хвилі і колишуть, заливаються попереднім чудним сміхом.
– Почерез море, – долетів через воздух, немов сонний бренькіт, голос арфи… – Почерез море…
З тої пори я не можу писати.
Життя моє затроюється з кожним
І сам я не знаю, від чого
Нудьга обгортає мене,
Для чого я згадую завше
Повір'я колишнє сумне.