Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
усміхнулася.
– Але він мені надто ненависний, – говорив Орядин, – щоби я повторяв те, в чім він любується, і тому я надам вам інше ім'я.
– Наприклад, яке?
Він подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленівши, опустила очі.
– Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, – спитав зворушений.
Я не питала більше. А він мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовільно з уст, і також замовк. Через хвилину обізвався:
– Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучність, «бавлячись в Лассаля».
– Це й я чула.
– А що ви думаєте?
– Я би хотіла, щоб ви мені самі сказали, що я маю думати!
– Ви – добрі! – сказав він з поглядом щирої подяки. – І я недарма повірив у вас зараз з першого разу. Повірив у якусь щирість у вас, як віриться в поворот весни! А щодо «лассальства», то річ мається так: якимось наслідником Лассаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боровся, займає й мене, так як і багато-багато других. Але мій план життя інший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану боротися з тим, що мені буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нині не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кожний час має свої рани – і я би кинувся на все лихо, задавив би все відразу, якби до того було в однім чоловіці досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що мені до того потрібне!
Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нім було видно, що бореться з думками.
– Боже мій! – промовив опісля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. – Коли подумаю, скільки в нас праці потрібно, скільки сили й науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке життя приготовлюють мені мої кормильці, то приходиться хіба збожеволіти!
З його груді вирвався мов стогін, а по мені холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючись успокоїтися, а мій погляд опинився на його лиці. Він був сильно зворушений, але й я не мусила в тій хвилі спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гіркий усміх.
– Бачите? – промовив впівголос. – Я дійсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсім «біла» кров і що від часу до часу пробивається в мені – як дядько каже – квінтесенція мого люду!
Саме в цій хвилі надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.
Я відказала, дякуючи. Він видивився зчудовано на нас і віддалився звиняючись. Може, уразився? Нехай і так! Мені байдуже!
– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?
– З пустих поговірок не роблю собі нічого! – відповіла я зневажливо.
– Але коли б вони не були пусті (він дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тоді що?
– Тоді терпіла би! – відповіла я мимоволі покірно, покраснівши від його погляду. – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажіть мені, яке