Людина (збірник). Ольга Кобилянська
type="note">[25], а то мусила б ти його повітати як свого ангела-спасителя!
– Ніколи, Маргарето; лучче умерти! – почулося стиха.
– Умерти? – глянула понад окуляри на дівчину стара Маргарета.
Був се ледувато-насмішливий, а заразом милосердний погляд, що на ній спинився. Опісля зареготалась вона і, беручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше:
– Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецінь живеш. Не вмирається воно так легко, Олено; вір мені. Раз – се було, як і мій чоловік помер (щось у рік, як ми побрались), – я думала тоді теж, як і ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як і не знаю, чого живу? Всі вдовиці і старі панни, Олено, – вони нічо. Останні належать ще до тих безталанних, що ще до того і смішні. Самотні блукають у житті, без приюту, без становища, сказала би-м, без смислу, ат! – живуть, щоб не вмерти. Наприклад, як я: смерті не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кінець сам прийде, а буде се сумний, глухий кінець… Чи хочеш і ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для «ідеї» жити? Наприклад, писати? Се тепер – неначе хороба у жінок. Опроче, для ідеї живеться доти, доки не треба за кусником хліба побиватись. Виб’є, однак, та година, так ідеї перестають бути метою життя. Врешті нехай собі й так. Думаєш, однак, що праця для ідеї заступить тобі се живе щастя, котрого розуміння мусить ще жити в своїй груді, бо ж ти любила і була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?
Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крісла, ще й очі закрила рукою. Боже! Дійсно, чого ж вона ще хотіла? Що оставалось їй ще хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смішним…
Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи ні пози, ні тону, говорила далі:
– Дійсно, Олено, в тім взгляді не можу похваляти твого рішення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!
Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею. А того вона не хотіла.
– Що мучить тебе, моя дитино? – обізвалась знов, бачачи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. – Невже ж тобі жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусила б? Іди ж бо, іди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі осталась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у житті і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любові, в тисячних случаях не щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за підставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване «розумне подружжя», а ти замість того любуєшся в романтичних засадах і не хочеш в те вірити, що ми не в силі кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, довідавшись, що через те відмовила К…, бо його не любила!..
– Світ, Маргарето? – відказала гордо Олена, і згірдливий усміх промайнув по її лиці. – Та маса наших знайомих? Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило! Мені