Людина (збірник). Ольга Кобилянська
воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно, – вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такою працею.
– Пані, ви дуже господарні.
– Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсіди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!
– О, певно, – відказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп’яні, від неї й дістаю я завсіди різні часописи[31] до читання.
– Та-ак? – завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. – Ви, певно, буваєте там частіше?..
– Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоч і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам імпонує? – спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.
– О, мені! – кликнув, зарум’янівшись, теж насмішливо.
– Я так думала, – і знов усміхнулась.
– Чому б мала мені імпонувати?
– Знати те – се ваша річ.
– Так я сього не знаю, – відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.
– Читаєте радо? – спитала його опісля.
– Радо.
– Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
– А ви, пані, не читаєте?
– Тепер ні. Не можу.
Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
– Так мені лучче, – відізвалась стиха.
– То лиш час забирає, – обізвався, – а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний ліс, і остро виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову[32] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана, освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед немов скажені.
– Бестія, – муркотів крізь зуби.
– Я тому винна, – промовила.
– Ні, – відповів нетерпеливо. – Се лучається нині вже третій раз. Однак я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? – додав опісля м’яким голосом. – Я був би прецінь не допустив, щоби ви упали!
Вона не відповідала нічого.
– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усміхом.
– Як? – і він нахилився трохи вперед.
– Боязлива
Часописи – газети.
Кордикова – тонка, подібна до шовкової.