Людина (збірник). Ольга Кобилянська
ради Бога, нассалась вона того трійла? – питала знов інша з товаришок.
– Чи завважали ви ту двозначну усмішку в молодого К., коли вона останнім разом розводилась про жінок лікарок, доводячи, що вони були б правдивим добродійством для суспільності? А молодий К., се ж прецінь всім звісно, перша партія в місті!
– Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця – розводити такі теорії? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава пані радникова, однак ви супроти того дівчати не заховуєте достаточно материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими нісенітницями, я її вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про неї пані С. говорила? А вона прецінь теж щось знає!
– Що, ради Бога, що казала пані С?
– Казала: ціле її поведення – то лише вища тактика кокетерії; я женщина і доволі знаю тайні ходи жіночої думки.
На такі слова правди не знала пані радникова нічого відповісти. Сиділа, начеб здеревіла, по таких бесідах.
– Що ж мені діяти, дорога пані докторова? – питала вона стиха.
– Що? Попросту книжки забрати і читання хоробливих авторів раз назавсіди заборонити!
– Сього я не можу вчинити Олені, не можу! Щодо заборони, то забороняю, і як ще; але книжки забирати… того я справді не можу, пані докторова!!
Тут виринула перед її душею висока стать молодої дівчини з сніжно-білим обличчям та супокійними, лагідними очима…
– І що ж вона таке, що ви супроти неї такі безсильні?
– Що? «Мамо, – каже, – дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрі навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди, немов світла сонячного, затоптують своєвільно людські права…»
Такі і тим подібні хвилі переживала пані радникова. На жаль, ся дівчина уміла все її супокійну душу виводити з рівноваги, як-небудь вона за кожний раз по таких бесідах (з болем і лютістю заразом) висказувала їй свої думки. Се ніколи не помагало. Наче тінь, підіймалася за старшою сестрою й Ірина, і, терпелива та лагідна, якою завсіди бувала, вміла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати пані радникову, і гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них і один молодий чоловік, медик, Стефан Лієвич. Повернувши з-за границі на ферії[8] додому, заходив він у дім пана радника та затроював життя пані радниковій…
Чого вже він не оповідав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначеб апостол правди витав між ними та розказував про все блаженство небес. Оповідав, приміром, про студіюючих жінок і інших, тим подібних; говорив, що багато з них здає екзамен з найлуччим успіхом, а раз оповідав (то се уже брехав, як собака), що декотрі з професорів поженились-таки із своїми студентками! І багато, багато чудного розказував ще…
– Емансипація жіноча в Швейцарії або і в інших поступових краях – се точка, давно виборена. Приходиться
Ферії – канікули.