Людина (збірник). Ольга Кобилянська
жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного півріччя чим раз, то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула і він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.
– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час і будучина наведуть його і без того до пуття, поваги і розуму. В тих школах і старі знетерпеливились би, а не те – воно.
Батько успокоювався, м’якнув, цілував сина і умолював, щоби він уже раз прийшов до свідомості та поправився. Підвищив йому гроші на дрібні видатки, купив золотий годинник, купив коня умисне лише для нього і т. п. Ах, що ж бо то він і не виправляв з тими кіньми – не надивився би-сь і за днину! І гніватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! що вміє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже… Так, приміром, замість до школи, забіжить тихцем до касарні, де, завдяки протекції якого там нижчого «оборонця вітчизни», дістане схованку і приглядається годинами усім штукам їздців та військовим фарсам. Опісля віддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par excellence![12]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкоші, і пан радник присягався, що позволить йому відбути службу однорічного охотника хоч би й при гусарах.
– Куплю йому, – говорив він з ентузіазмом, – таку «бестію», за котрою усі офіцери будуть губи гризти…
Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свідомо. І вибила за нею година щастя, а заразом і година безіменного суму для родини Ляуфлерів. Герман-Євген-Сидор від’їхав до В., щоб відбути там дожиданий рік служби військової, а радість родичів не тривала довго. І не стямились вони, як стали чим раз, то частіше появлятись всякого роду векселі на поличках ляуфлерівського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частіше, як перед тим, бачити в кав’ярнях. Деколи він таки там і ночував.
В протягу трьох літ, почавши з вечора, в котрім Олена розсталась з Лієвичем, змоглася уже колишня «слаба сторона» радника в непогамований наліг…
І нині пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при склянці та нарікав гіркими словами на своє безталання.
– Коли Сидор буде і дальше таке заводити, – жалувався він, – коли не перестане, то доведе до того, що піду з торбами!
– Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! – потішав один з товаришів.
Радник розсміявся гірко.
– Не зле? Пиятика, картярство і проче ледарство – се у молодого двадцятидвохлітнього хлопця не зле? Ой, прислужився він мені, що піду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силі дальше сього тягаря двигати!
– Лишіть його лиш, най вибуяється, – замітив знов інший, якийсь податковий урядник
Досконало