Із медом полин. Жанна Куява
Але насолода, що її вони відчувають уже стільки літ, усе ж коштувала грошей, за які на ту пору можна було купити дві хлібини або ж дизель-поїздом подолати стокілометровий шлях. Уже через рік саме таку відстань Валька з Марійкою оплачували по студентському, їдучи на навчання (правда, віддавали вдвічі більше і щораз іншими грішми, які й дотепер змінюють свою цінову породу так часто, як ото багатії іномарки), а Тетяна з Маргаритою стільки ж проїжджали до кордону з сусідньою Білоруссю: добиралися на заробітки. Але то було згодом. А тієї великодньої днини дівчата тішилися юнню, не задумуючись над майбутнім, скидалися на підгодованих курчат, що ось-ось нестимуть яйця своїм хазяям, а про безжалісно відтяті колись голови навіть не підозрювали…
Валька торкнулася вказівним пальцем свого зображення.
«Смішна така, – кинула зворушливою думкою. – Сарафан у помаранчеві ромби… Модний тоді був, – усміхнулася. – А Ритка…»
Валька прикрила рота правицею і від душі зайшлася раптовим сміхом.
– Яка ж вона завжди була кумедна! – мовила впівголоса, споглядаючи світлину недоладно вбраної подруги. – Бідолашна наша Ритка. Ритка-Маргаритка.
Валька заплющила очі, й у темені враз постала сцена з колишнього, ще шкільного життя, як вона, відмінниця й зразок для наслідування, теревенила з трієчницею, але дотеперішньою подругою про омріяне заміжжя.
– Ясно, що першою вдягне біле плаття найшустріша серед нас. Це ти, Ритко! – тицяла пальцем в однокласницю найдобротніше вбрана Валька. – Ти вже три роки, як до клубу ходиш, не те що я… досі ляльками бавлюся, – опускала очі долу й мимовіль сподівалася, що таки її, Вальку, найвродливішу серед чотирьох подруг, покличе заміж якийсь приїжджий міський красень.
– Опше-то, Валько, вже б заткнулась! – відмагалася Маргаритка. – Бо ти своїм безкостим язиком кого хоч заговориш-одурманиш, аби хотіла! Так що першою вискочиш заміж саме ти, згадаєш моє слово.
Вона стукнула по парті брудним кулачком.
Ця дівчина майже не дбала про свою мову, рідко коли добирала слова, бо в усьому почувалася вільною. Подруги потайки навіть заздрили Ритчиним вільнощам та розкутості, проте завше намагалися її виправити або повчити, бо ж знали, як «правильно». Ритка з усім погоджувалася й далі робила так, як їй бажалося, говорила те, що думалося. Як і цього разу. Вона була щира з Валькою, бо захоплювалася вмінням подруги вести розмову з парубками, які лише слину ковтали, слухаючи таку розумницю. Щоправда, Валька не тільки з ними вміла галайкотати. А й зі старими: як стане, то вдасть, що розкриває найпотаємніші шкільні витівки-таїни – так уже майстерно слова добирала. І сусідську малечу раз по раз манила захопливими казками та присмішками… Любили Вальку в селі. Хіба півдівоньки[1] заздростили такій любій усім чарівливиці. І передусім тому, що зростала вона у вельми поштивій родині: Яворівські здавна були зразком для решти сільських фамілій.
А Маргаритка Чикунова чим могла пишатися?
Півдівонька – зменш. – пестл. від