Із медом полин. Жанна Куява

      Валька акуратно поклала затерту фотографію до старого альбому, де зберігалися її дитинство та юність, а з собою намірилася взяти валізку з ноутбуком, у якому були світлини вже з іншого, дорослого, життя.

      – Ой, яка ж ти красива, Валько! Яка ж ти в мене красива! – Її чоловік Арсен із півгодини тому вбрався в зручний джинсовий костюм, до внутрішньої кишені піджака поклав гаманець, що в ньому аж чути було, як шелестіли новенькі купюри щойно знятих із картки грошиків, перевірив вміст барсетки, переповненої мобільними телефонами, ключами, візитками, – чи не виклав де ненароком водійських прав.

      «Таки на місці», – зітхнув полегшено, бо знав: тільки скажи, що випало з голови, куди їх засунув, – щонайменше з півгодини слухатимеш докори вибагливої дружини. Вона своєю «правильною» вимовою може дійняти до найглибших нутрощів, та так, що ще довго пектиме й дошкулятиме. З нею не посперечаєшся – однаково програєш. Годі й зіставляти мізерний, наче мишача діра, словниковий запас вузьколобого механіка з читаними щодень книжками високоосвіченої бібліотекарки. Де там?! Це ж те саме, що порівнювати денне світло з каламутним блиманням гасової лампи! Тож Арсен зазвичай мовчить. Або ж вихваляє та обсипає неоковирними компліментами кохану дружину.

      Нині він упорався раніше: дарма що був робочий день, зумів вирватися за годину до обідньої перерви, перевдягнутися, випрасувавши перед тим сорочку, що сяяла на ньому білосніжністю й пашіла духмяною свіжістю. Начистив до блиску туфлі. Сподівався, що вчасними зборами догодить і піднесе настрій ненаглядній дружині. І от він стоїть напоготові у відчинених дверях, що ведуть до спальні. Саме там Валька чепуриться й виряджається в давно заплановану довгождану поїздку на малу батьківщину.

      О, як шкода, що він сьогодні не зможе поїхати з нею в село, а лишень підвезе до автовокзалу! Перед великодніми вихідними мусить іще цього п’ятничного вечора піти на роботу, бо ж як без нього, начальника СТО?! А втім, Валька не вельми й нагнівалася за те, що мусить їхати в село рейсовим автобусом. Усі сто п’ятдесят кілометрів! Навіть не згадала про жахливу задушливу пилюку, що нею мусиш дихати цілих п’ят надцять кілометрів, долаючи старезним автотранспортом розбиту дорогу від райцентру до села.

      Вона ж їде до бабусі, яку боготворить, і до подруг, з якими дружбу веде змалечку! Тому в такі дні ніщо не могло зіпсувати Вальці настрою, навіть запилюжений до невпізнання дорогий блакитний плащик, що його якраз убирала.

      – Нічого собі новина! Ніби ти вперше помітив, що я красива, – жінка ласо вмилася чоловіковим компліментом, хутко закинула в дамську сумочку всеньке дамське причандалля, яке стояло на косметичному столику. – Усе, автобус відходить рівно за годину, а нам ще Максимка треба забрати в батьків. Одяг я йому поклала, продукти – в машині, великодній подарунок бабусі теж не забула,