Оголений нерв. Светлана Талан
своїй простоті, що всі розсміялися.
– Здаюсь! – Денис підняв руки. – Ти найкращий стрілок!
Дівчина так прижилася у їхньому колективі, що могла вільно спілкуватися. Коли вони по-чоловічому в розмову вставляли міцне слівце (як без цього?), Уля не робила зауважень, не затикала пальцями вуха – вона стала справжнім товаришем.
Чотири роки тому сталася подія, яка назавжди приєднала Улю до хлопчачої групи. На вихідні вирішили поїхати відпочити у Слов’янськ на солоні озера. Ввечері біля багаття гріли руки та розмовляли про щось несуттєве. Тоді Геннадій запропонував чимось скріпити їхню дружбу.
– Ми ж не діти, щоб різати долоні і скріпляти дружбу власною кров’ю, – скептично посміхнувся Денис, підкидаючи поліно у вогнище. – Втім, якщо хтось із нас ще залишився в підлітковому віці, можу знайти ножичок.
Тоді наймолодшому, Ніку, було сімнадцять, решті по вісімнадцять, тож Никон зрозумів натяк.
– Якщо камінь у мій город, – без зла обізвався він, – то я не збираюся різати руки. Але потрібно подумати над ідеєю Геника.
– Можемо розпалити люльку миру, – запропонував Яків й одразу зрозумів, що бовкнув нісенітницю.
Уля, як завжди, щось мовчки малювала, поклавши блокнот на коліна.
– А якщо придумати якийсь пароль, – після довгої паузи сказав Льоня, – щоб його знали лише ми?
– Пароль? – скептично посміхнувся Денис. – У нас не війна.
– Справді, навіщо нам пароль? – знизав плечима Антон.
– Ось ти мент, то й вигадай щось путяще, – зауважив Нік.
– Якщо мент, то в голові у мене щось інше? – огризнувся Антон.
– Може, вигадати якесь кодове слово? – тихо подала голос Уля. – Вигадують назви груп по інтересах, спілок, вокальних гуртів і таке інше. Тож чому нам не придумати назву? Скільки нас? Восьмеро. Можна придумати, взявши, наприклад, перші букви наших імен.
– І що ми будемо з тим кодовим словом чи назвою робити? – Геннадій підкинув ідею, а тепер не розумів для чого.
– Спочатку давайте придумаємо, а потім вирішимо для чого, – пояснила дівчина. – Усі любимо спорт, ведемо здоровий образ життя, то маємо право якось називатися. Давайте разом напружимо мізки, може, щось і вийде.
Настала тиша. Десь у траві сюркотів коник, та тихенько потріскували дрова в багатті.
– Генику, – Уля підвела очі, поглянула у його бік. – Пам’ятаєш, як ти нещодавно приїхав з Харкова і розказав, що водій машини підібрав попутника, який їхав до Рубіжного. Як він назвав Луганщину? Нагадай мені.
– Лугандія, – розсміявся Гена. – Я також вперше почув, що так називають нашу місцевість, і довго сміявся. Втім, мені сподобалося слово, прикольне!
– Дивіться, що я придумала! – У неї горіли очі. Можливо, то був відблиск вогнища, але вона була така натхненна, ніби щойно написала поему. – Л – це Льоня. У – це я, Уля. Г – Геник. А – Антон. Н – Нік. Д – Денис. І – Іван. Я – Яшка. Лугандія! Ось наше слово! – захоплено сказала дівчина. –