Жага до життя: Золотий жук, Останній листок, Дари волхвів, Зоряний хлопчик, Чарівна крамниця. Джек Лондон
нього ясним і зрозумілим.
Він звернувся до справ, які не терпить зволікань. Обмотки виявилися зношеними, і ноги його перетворилися на безформні шматки м'яса. Ковдру він вже втратив; рушниці і ножа теж не було. Він втратив десь шапку з пачкою сірників в підкладці. Але сірники на його грудях збереглися сухими в тютюновому кисеті і в пакеті з вощеного паперу. Він подивився на годинник. Він показував чотири години і все ще йшли. Очевидно, він їх машинально заводив.
Спокій і холоднокровність не полишали його. Незважаючи на надзвичайну слабкість, болю він не відчував. І голодний він не був. Думка про їжу не особливо його турбувала, і свідомості він не втрачав. Відірвавши матерію штанів знизу до колін, він обмотав її навколо ніг. Якимось чином йому вдалося зберегти жерстяний казанок. Він усвідомлював, що у нього поереду важкий шлях до корабля, і вирішив спершу напитися гарячої води.
Його рухи були повільні, і він тремтів, як у лихоманці. Зважившись встати, щоб йти збирати сухий мох, він виявив, що не може піднятися. Він повторив спробу – так само безуспішно – і потім задовольнявся тим, що поповз на руках і ногах. Довелося проповзти повз хворого вовка. Тварина неохоче відсунулася, облизуючи губи ослаблим язиком. Він зауважив, що язик цей був не червоний, як зазвичай, а жовто-бурий і покритий якимось сухим нальотом.
Випивши казанок гарячої води, подорожній знайшов, що може не тільки стояти, але навіть рухатися – втім, так, як міг би пересуватися і вмираючий. Вже щохвилини він був змушений відпочивати. Його хода була слабкою і невірною, і його рухи схожі на рухи хворого вовка. Йшов він повільно, і коли темрява приховала мерехтливе море, виявилося, що за весь день він пройшов тільки чотири милі.
Вночі він не раз чув кашель хворого вовка і мукання оленів.
Він знав, що хворий вовк тягнеться його слідом, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці він побачив звіра, який спостерігав за ним жадібним і голодним поглядом. Звір напівлежав-напівстояв, з хвостом між ногами – як нещасна, кинута собака, – і тремтів від холоду, мляво шкірячи зуби, коли людина хрипко звернулася до нього пошепки.
Зійшло яскраве сонце, і подорожній, хитаючись і падаючи, йшов весь ранок до корабля. Погода була надзвичайна. То було коротке індіанське літо далекої Півночі. Воно могло тривати тиждень і будь-якого дня зникнути.
Після полудня подорожній натрапив слід. Це був слід людини, яка вже не могла йти, а тяглася рачки. Подорожній зрозумів, що це міг бути Білл, але думав про це без особливого інтересу. Він не відчував цікавості, бо давно вже втратив здатність відчувати і переживати по-справжньому. Він став нечутливий до болю. Шлунок і нерви його заснули. Але життя, яке тріпотіло в ньому, невпинно гнало його вперед. Він відчував себе абсолютно виснаженим, але життя не здавалася. Підстьобуваний ним, він продовжував їсти ягоди, ловити пічкурів і пити гарячу воду і з побоюванням стежив за вовком, який чвалав за ним. Скоро слід людини, що тягнувся попереду,