Ключі Марії. Андрей Курков
Олегові раптова паніка, яка охопила його після півночі, коли він зрозумів, що заснути після пережитого не зможе. Він намагався відволікти себе від реальності інтернетом, чаєм, коньяком, але паніка не відступала. І тоді він зателефонував Адіку і запропонував зустрітися. «До тебе зайти? Я все одно недалеко, в центрі», – запитав Адік, геть не здивований таким пізнім дзвінком. «Ні, біля мене на розі Валу і Франка є цілодобова каварня», – відповів Бісмарк. Потім Адік передзвонював, казав, що спізнюється. Але все ж приїхав, і вони сиділи тут, за цим самим столиком. І Бісмарк скаржився своєму наставникові з чорної археології на Ріну, якій він довірив ключі від квартири і яка передала їх якомусь хлопцю-культуристові, членові чи то секти, чи то церкви.
Історія з ключами викликала в Адіка глузливу посмішку. «П’яна дівчина з твоїми ключами – це твоє особисте життя. Я в ньому розбиратися не буду. А ось те, що ти про виклик на роботу і фейкове замикання розповідав, це підозріло. Це мене куди більше хвилює».
Черга до стійки розсмокталася. Бісмарк узяв лате і повернувся на місце.
– До вас уночі дівчина приходила! – почув над головою.
Озирнувся. З тацею в руках біля нього зупинилася молода жінка, що вже прибрала порожні горнятка з сусіднього столика.
– Що ви сказали? – перепитав Олег.
– Десь о п’ятій до вас дівчина підсіла. Ви міцно спали. Я думала, вона хоче у вас гаманець з кишені витягнути, але вона мене запевнила, що вас знає. Навіть ім’я назвала, але я вже не пам’ятаю, – пояснила жінка.
– Ага, – кивнув Олег, перевіряючи кишені. – Симпатична?
– Не дуже! – жінка знизала плечима і пішла.
Збитий з пантелику, Бісмарк відволікся від спогадів про розмову з Адіком. Допив каву і подався додому. Перед дверима забарився. На мить затамував подих, приклав до дверей вухо, перевіряючи, чи немає там когось чужого.
Полежав з пів годинки на канапі. За цей час і головний біль випарувався, і чіткіше пригадалася нічна бесіда з Адіком. Радше вже не бесіда, а найголовніше. Адже Адік прийшов з торбинкою і в якийсь момент, роззирнувшись, витягнув золоте руків’я кинджала або ножа. На руків’ї – знайоме зображення. Два лицарі на одному смішному довгому коні. «Подивися на цю золоту красу! Адже ж круто?!» – зажадав підтвердження Адік, сам зачаровано вдивляючись у предмет своєї нинішньої гордості, ніби це він його викопав. «А там же ще щось було, в глині?» – нагадав йому Бісмарк. «А-а! Так! З тією штукою треба ще повозитись!» – відмахнувся Адік. І перед тим, як піти, дав Бісмарку важливе і термінове завдання, ніяк не пов’язане з небезпечною чорною археологією.
Олег набрав його номер.
– Привіт! Знаєш, у мене провали в пам’яті! Ти мені щось вночі розповідав, а я не пам’ятаю.
– А ти вже вдома? Як там? Сторонніх немає?
– Немає.
– Я тобі папірець дав. Список. Там прізвища і адреси, за якими треба пройтися і поговорити.
Бісмарк перевірив кишені куртки, витягнув складений учетверо папір. Розгорнув.
– А хто ці люди?
– Археологи,