Ключі Марії. Андрей Курков
вісім? – недовірливо повторив гість. – Люди стільки не живуть!
– Це залежить, які люди! – усміхнулася дівчинка. – Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.
– А він що, вам гроші присилає?
– Ага! – Катя кивнула.
– А коли ж він до Греції поїхав?
– Та років тридцять тому.
– Тридцять років тому? – хитро усміхнувся Бісмарк. – І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?
– Ну, добре, – відмахнулася дівчина. – Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав – бабця розповідала.
– А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? – попросив Олег.
– Фоткайте! – Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.
Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.
– А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? – запитав він, кивнувши на пачку.
– Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!
– Тоді чому не викинули «нахєр»?
– Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.
Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.
– Так, ба! – сказала вона. – Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!
– Через десять хвилин прийде.
Олег відразу зрозумів, про кого мова.
– Мені пора, – заметушився він. – Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?
– Іруся.
– Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.
Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.
На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.
– Ну шо? – запитав Адік, навіть не привітавшись.
– Ти не повіриш! – заторохтів Бісмарк. – Він живий! Йому сто вісім років!
– Хто? Кому?
– Польський, той, що перший у списку!
– Ти його бачив?
– Ні, він давно живе в Греції!
На іншому кінці продзвенів сміх.
– Ти ідіот! – промовив він.
– Сам ти ідіот! – розсердився Олег. – У мене є його фотографія.
– Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!
– Я ще не вдома. Краще за годину, – спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.
У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.
– А може, я дійсно лох? – подумав, прискорюючи крок. – Дівчинка