Енн з Острова. Люси Мод Монтгомери
на таку дурницю. Пані Джаспер Белл сказала, що надіється, що коледж мене не зіпсує, як це стається з деякими людьми; і мені перед очима постало, як я через чотири роки в Редмонді перетворилася на нестерпне створіння, яке думає, що все знає й дивиться зверху вниз на всіх і все в Ейвонлі; пані Еліша Райт сказала, що розуміє, що редмондські дівчата, особливо ті, що в Кінґспорті, «страшно модні й чванькуваті», і що я поряд з ними почуватимуся не на місці; і я побачила себе грубою, неохайною, приниженою дівчиною з села, яка човгає по класичних залах Редмонда в рудих чоботах.
Енн закінчила чимось середнім між сміхом і зітханням. З її вразливою натурою будь-яке несхвалення набирало ваги, навіть несхвалення тих, чию думку вона не дуже поважала. Наразі життя втратило смак, а амбіції вивітрилися, як дим загашеної свічки.
– Тобі абсолютно байдуже, що вони сказали, – заперечив Гілберт. – Ти добре знаєш, який вузький їхній світогляд, якими б чудовими вони не були. Робити щось, чого ВОНИ ніколи не робили заслуговує на анафему. Ти перша дівчина в Ейвонлі, яка їде в коледж; і ти знаєш, що всіх першопрохідців вважають божевільними сновидами.
– Ох, та знаю. Але ВІДЧУВАТИ – це не те, що ЗНАТИ. Мій здоровий глузд каже мені те ж, що й ти, але бувають моменти, коли здоровий глузд не має наді мною жодної влади. Мною заволодіває хворий глузд. Справді, після того, як пані Еліша пішла, я не могла навіть закінчити пакуватися.
– Ти просто втомилася, Енн. Забудь про це все і давай пройдемося – через ліс над болотом. Там має бути щось, що я хочу тобі показати.
– Має бути! Ти не знаєш, чи воно там?
– Ні. Я тільки знаю, що має бути, бо бачив дещо минулої весни. Ходімо. Уявимо, що ми знову двоє дітей, і підемо, куди вітер повіє.
І вони весело рушили. Енн, згадавши, яким неприємним був вчорашній вечір, була доброю до Гілберта; а Гілберт, який вчився мудрості, постарався залишатися шкільним товаришем і не більше. Пані Лінд з Маріллою спостерігали за ними через кухонне вікно.
– Ото буде колись пара, – схвально сказала пані Лінд.
Марілла злегка зморщилася. У душі вона сподівалася, що так і буде, але їй не хотілося чути це у сухій формі пліток від пані.
– Вони ще тільки діти, – коротко відказала вона.
Пані Лінд добродушно засміялася.
– Енн вісімнадцять; я вийшла заміж, коли була її віку. Нам, старим, Марілло, завжди здається, що діти ніколи не виростуть. Енн – молода жінка, а Гілберт – чоловік, і він готовий цілувати землю, по якій вона ходила, всі це бачать. Він хороший хлопець, і Енн годі й сподіватися на кращу партію. Сподіваюся, у Редмонді вона не заб’є собі голову різними романтичними дурницями. Не подобається мені це спільне навчання для хлопців і дівчат, і ніколи не подобалося. Я не вірю, – похмуро підсумувала пані Лінд, – що студенти в таких коледжах роблять щось, крім того, що фліртують.
– Вони ще мають трішки вчитися, – з усмішкою сказала Марілла.
– Люба моя, – пирхнула пані Рейчел. – Тим не менш, я думаю, Енн