Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
я не пішла тієї ночі, двадцять один рік тому, не взяла дитинку, яка так за мною плакала, я б не могла зустріти завтрашній ранок.
– Не знаю, як, але нам доведеться з цим змиритися, пані лікарко, люба. Тільки не кажіть мені, що то буде останнє прощання. Він повернеться у відпустку, навіть не встигне за океан полетіти, правда?
– Сподіваємося, але ми не певні. Я мирюся з думкою, що ні, аби не розчаровуватися ще більше. Сьюзан, я налаштована посилати свого хлопчика завтра з усмішкою на обличчі. Не хочу, аби він їхав, згадуючи слабку матір, у якої не вистачило хоробрості відправити його, хоч йому вистачило хоробрості піти. Сподіваюся, ніхто з нас не плакатиме.
– Я не плакатиму, пані лікарко, люба, будьте певні. Але зможу я усміхнутися чи ні, то вже залежить від Всевишнього, але в животі в мене точно все стиснеться. Ще залишилося місця для фруктового пирога? А для пісочного печива? А фаршированого пирога? Та благословенна дитина не повинна страждати від голоду, байдуже, буде в тому Квебеку що їсти чи ні. Здається, усе змінилося так швидко, правда? Навіть старий кіт у будинку пастора помер. Востаннє дихнув за чверть до десятої минулого вечора. Кажуть, Брюсові його смерть розбила серце.
– Час вже був тому котяті відійти у світи, де й місце хорошим котам. Йому було щонайменше п’ятнадцять років. Схоже, він почувався самотньо, відколи померла тітка Марта.
– Я б не побивалася, пані лікарко, люба, якби та худоба Гайд теж здохла. Він здебільшого був паном Гайдом, відколи Джем повернувся додому у військовій формі, я тої думки й притримуватимуся. Не знаю, що робитиме Понеділок, коли Джем піде. У цього створіння такий людський погляд, що вивертає в мені все хороше. Еллен Вест завжди лаялася на Цісаря, а ми думали, що вона з глузду з’їхала. А виявилося, «хоч це й божевілля, є в ньому послідовність»[19]. Ну, цей кошик ми спакували, пані лікарко, люба, піду вниз зготую найкращі смаколики на вечерю. От би знати, коли я наступного разу зготую Джемові вечерю, але скільки всього приховано від наших очей.
Джем Блайт і Джеррі Мередіт вирушили наступного ранку. То був похмурий день, тяжкі сірі хмари – провісники дощу, скупчувалися на небі, але всі з Глена, Чотирьох Вітрів, Гарбоу Гед, Верхнього Глену й містечок за гаванню… окрім Вусаня-з-місяця… прийшли їх провести. Родини Блайт та Мередіт усміхалися. Навіть Сьюзан, так влаштував Всевишній, одягнула усмішку, хоча ефект від неї був болючіший, аніж якби в неї текли сльози. Фейт і Нан були дуже бліді й дуже хоробрі. Рілла думала, що протримається, якщо клубок не підступить до горла, а губи не тремтітимуть. Собака Понеділок прийшов також. Джем спробував попрощатися з ним в Інглсайді, але Понеділок благав так майстерно, що Джем поступився й дозволив йому піти на станцію. Собака простував впритул біля Джемових ніг і спостерігав за кожним рухом свого любого господаря.
– Я не можу дивитися в очі цій собаці, – мовила пані Мередіт.
– У цієї тваринки відчуття сильніші, аніж у більшості людей, – мовила Мері Венс. – Ну, чи думав хтось з нас,
Цитата з п’єси В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський» у перекладі Л. Гребінки (