Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
вступити на військову службу.
– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула пані Блайт. Вона не називала його так уже багато років… відколи одного дня він не почав протестувати проти цього звертання.
– Ох, ні… ні… маленький Джеме.
– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – відповів Джем.
Лікар Блайт встав. Він також був дуже блідий, його голос хрипів. Але сумнівів у нього не було.
– Так, Джеме, так… якщо ти відчуваєш, що повинен, тоді так…
Пані Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарілку. Нан і Ді взялися за руки. Ширлі намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сиділа, наче паралізована. На її тарілці лежав недоїдений шматок пирога. Сьюзан так ніколи й не доїла того кусня… а то був красномовний доказ кардинального перевороту всередині цієї жінки, адже Сьюзан вважала страшною образою для цивілізованого суспільства надкусити й не доїсти. То було навмисне марнотратство, якого вона не могла терпіти.
Джем знову пішов до телефона.
– Я повинен подзвонити до будинку пастора. Джеррі теж захоче піти.
Тоді уже Нан скрикнула «Ох», наче в неї встромили ножа, і вибігла з кімнати. Ді кинулася за нею. Рілла звернулася до Волтера, аби знайти хоч якусь розраду, але він поринув у глибокі роздуми, які не могла поділити.
– Гаразд, – промовив Джем так холодно, наче він уточнював деталі пікніка. – Я думав, ти зможеш… так, сьогодні ввечері… о сьомій… зустрінемося на станції. Бувай.
– Пані лікарко, люба, – мовила Сьюзан, – скажіть, що це сон. Я сплю… чи ні? Невже цей хлопчик розуміє, що говорить? Він хоче піти записатися в солдати? Тільки не кажіть, що їм потрібні такі діти, як він! Та це свавілля! Ви з лікарем цього не дозволите!
– Ми не можемо його зупинити, – захлинаючись, відповіла пані Блайт, – О, Гілберте!
Лікар Блайт обійшов дружину, ніжно взяв її за руку й подивився в теплі сірі очі, в яких він лише один раз бачив таке поєднання болю й благання. Їхні думки поринули в минуле, у той далекий день, коли в Будинку Мрії померла маленька Джойс.
– Невже ти хочеш, аби він залишився, Енн… коли інші йдуть… коли він вважає, що це його обов’язок… невже ти змусиш його вчинити так егоїстично й невеликодушно?
– Ні…ні! Але… ох… наш первісток… він же іще хлопчик… Гілберте… я спробую бути мужньою, але потім… зараз я не можу. Усе так несподівано. Дай мені час.
Лікар з дружиною вийшли з кімнати. Джем пішов… Волтер пішов… Ширлі встав і теж попрямував кудись. За спорожнілим столом сиділи Рілла й Сьюзан, дивлячись одна на одну. Рілла ще не плакала… вона була надто приголомшена, аби дати волю сльозам. А тоді вона побачила, як плаче Сьюзан… Сьюзан, у якої Рілла ніколи навіть сльозинки на обличчі не бачила.
– Сьюзан, він справді піде? – спитала вона.
– Це… це… це… просто безглуздо, ось що, – відповіла Сьюзан.
Вона втерла сльози, рішуче ковтнула й встала.
– Піду мити посуд. Потрібно ж помити, навіть якщо всі зійдуть з розуму. Ну-ну, люба, не плач.