Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
їй би не сподобалося.
– Я розкажу про це мамі… і панні Олівер… і Волтеру, – між шморганням видихнула Рілла. – Ти кілька годин просиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, Мері Венс! А що скаже пані Еліот, якщо дізнається?
– Ох, я не буду з тобою сперечатися, – раптом стихла Мері. – Я тільки скажу, що тобі спочатку потрібно підрости, а потім таким займатися.
Рілла уже й не намагалася приховати свої сльози. Усе зіпсували… навіть ту красиву, мрійливу, романтичну освітлену місячним сяйвом годину, із Кеннетом на піску сплюндрували й знецінили. Вона ненавиділа Мері Венс.
– Ну, що не так? – спантеличено вигукнула Мері. – Чого ти плачеш?
– Ноги болять, – схлипнула Рілла, збираючи докупки залишки своєї гордості.
Визнати, що вона плаче через ногу – не надто велике приниження, якщо хтось розважається за її рахунок, твої друзі про тебе забули, а інші намагаються тебе повчати.
– Хто б сумнівався, – приязно промовила Мері. – Не зважай. Я знаю, де в чистій коморі Корнелії лежить горщик з гусячим жиром, такий з жодним витонченим кремом на світі не зрівняється! Я намащу тобі на ногу перед сном.
Гусячий жир на п’ятки! Ось чим закінчилася перша вечірка, перший кавалер і перший романтичний вечір під місячним світлом!
Рілла перестала плакати, явно невдоволена тим, що намарне проливала сльози і й у смиренному відчаї пішла спати до ліжка Мері Венс. За вікном на крилах вітру прилетів похмурий світанок. Капітан Йосій таки дотримав свого слова й вивісив державний прапор Великобританії на маяку Чотирьох Вітрів. Він розвивався на сильному вітрі під захмареним небом, наче доблесна непереможна провідна зоря.
V. Шелест кроку
Рілла бігла через залитий сонцем розкішний кленовий гай за Інглсайдом до улюбленого закутка Веселкової Долини. Вона сиділа на вкритому мохом камені серед папороті, підперши руками підборіддя, і байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообіддя… таке блакитне, мирне, незмінне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останніх днів літа, які збереглися в її пам’яті.
Вона хотіла побути на самоті… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового світу, у який її, схоже, раптово й повністю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Ріллою Блайт, яка шість днів тому танцювала на маяку Чотирьох Вітрів… всього- на-всього шість днів тому? Ріллі здавалося, що за ці шість днів вона пережила більше, ніж за все своє життя… і якщо твердження, що ми «повинні рахувати час за кількістю ударів серця»[10], правильне, то Рілла мала рацію. Того вечора всі надії, страхи, тріумфи й приниження здавалися далеким відлунням минулого. Невже вона справді плакала тільки тому, що про неї забули, що довелося йти додому з Мері Венс? Ох, сумно думала собі Рілла, якими банальними, абсурдними тепер були причини її сліз. Зараз вона могла плакати з власної волі… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись
Цитата з вірша Філіпа Бейлі «Фестус» (