Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
що та пляма була невеличкою цяткою від трави, а дірка – звичайною малесенькою дірочкою, де розчепився гачок. Ірен Говард його защепила й обдарувала Ріллу солодкими поблажливими компліментами. Рілла відчувала тепло доброзичливості Ірен. То була дев’ятнадцятирічна дівчина з Верхнього Глена, якій, схоже, подобалося товариство молодших дівчат. Злісні дівочі язики подейкували, що це все тому, що вона не відчуває серед них конкурентів. Але Рілла вважала, що Ірен – доволі миловидна, і любила її за цю опіку. Ірен була красива й стильна, вона божественно співала й кожну зиму проводила за уроками музики в Шарлоттауні. Її тітка жила в Монреалі й надсилала їй чарівну одіж. Кажуть, у неї була сумна історія любові… ніхто не знає, що саме сталося, але дуже таємниче на це натякали. Рілла відчувала, що компліменти Ірен у той вечір буквально коронували її. Вона весело повернулася назад у павільйон і ненадовго затрималася біля ліхтарів коло входу, виглядаючи танцюристів. Коротка пауза серед натовпу дозволила їй на мить побачити Кеннета Форда, який стояв з іншого боку.
Серце Рілли завмерло… о, навіть якщо це й фізіологічно неможливо, вона подумала, що таки завмерло. Врешті-решт, він стояв там. Вона зробила висновок, що він не підійде – хоча, хіба не байдуже? Чи побачить він її? Чи зверне на неї увагу? Звичайно, він не запросить її на танець – на це марно й сподіватися. Він думав, що вона просто звичайна дитина. Ще три тижні тому називав її «Павуком», коли якось ввечері приїхав до Інглсайду. Вона тоді плакала зверху на сходах і ненавиділа його. Але серце її завмерло, коли вона побачила, як він перетинає павільйон і йде їй на зустріч. То він іде до неї… справді?… справді?… так, справді! Він дивився на неї… він був тут, біля неї… він уважно дивився на неї зверху вниз, а в його темно-сірих очах було щось таке, чого Рілла ніколи раніше не бачила. Ох, несила витримати! Вечір тривав, як і раніше… навколо кружляли пари танцівників, а хлопці, які не могли знайти собі партнерок, вешталися павільйоном, десь на скелях обіймалися ніжні парочки… ніхто, здавалося, не розумів, яка дивовижна річ щойно сталася!
Кеннет був високим хлопчиною, гарним на вигляд з якоюсь безтурботною витонченістю, на фоні якого інші хлопці виглядали незграбно й дивакувато. Казали, він був надзвичайно розумним, його оточували міські хлопчаки та студенти університету. Він ще мав репутацію серцеїда. Але що йому дісталося, так це сміх, оксамитовий голос, перед яким не могло встояти жодне дівоче серце, і небезпечне вміння слухати так, наче він все життя чекав саме на ці слова.
– Рілла-ма-Рілла? – спитав він низьким голосом.
– Авзеш, – відповіла Рілла й одразу пошкодувала, що не може кинутися зі скель маяка чи просто безслідно зникнути з цього глузливого світу.
Рілла шепелявила в ранньому дитинстві, але то було давно. Тільки коли вона переживала або напружувалася, шепелявлення поверталося. Вона не шепелявила вже цілий рік, а саме в цей момент, коли вона так хотіла виглядати дорослою й витонченою,