Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
мешканців! А я нудитимуся у Лоубріджі!
– Ви ж часто навідуватиметеся до нас, правда? Думаю, цього літа буде багато веселощів, але я, як завше, буду триматися осторонь. Жахливо, коли всі вважають тебе маленькою дівчинкою, хоча це насправді не так, правда?
– У тебе ще багато часу, щоб вирости, Рілло. Не намагайся чимшвидше попрощатися з юністю. Вона проходить надто швидко. Ти доволі скоро почнеш смакувати життя.
– Смакувати життя! Я хочу його їсти пригоршнями, – сміючись, закричала Рілла. – Я хочу все… все, що може мати дівчинка. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять, ніхто більше не зможе сказати, що я дитина. Чула, хтось якось казав, що роки з п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найкращі в житті дівчини. Я проведу їх чудово, просто наповню їх веселощами.
– Немає потреби думати про те, що ти робитимеш – ти, певне, цього не зробиш.
– Ох, але як весело про це думати, – скрикнула Рілла.
– Ти не думаєш ні про що, окрім веселощів, мавпеня, – терпляче зауважила панна Олівер, помітивши, яке красиве підборіддя в Рілли. – Ну, а що ще робити в п’ятнадцять? Але ти ж не хочеш іти в коледж цього року?
– Ні… ніколи. Я не хочу. Мені все одно на всі ці науки й вчення, якими так переймаються Нан і Ді. П’ятеро з нас уже ходять в коледж. Цього точно досить. У кожній сім’ї має бути неук. А я дуже навіть хочу бути неуком, якщо стану красивим, популярним і чудовим неуком. Я не можу бути розумною. У мене взагалі немає талантів, а Ви й уявити не можете, як це зручно. Ніхто й не очікує, що я займатимуся тим, що мені не до душі. А ще я не зможу бути дружиною-домогосподаркою чи куховаркою. Я ненавиджу шити, прибирати, і якщо вже Сьюзан не змогла навчити мене пекти бісквіти, ніхто не зможе. Тато каже, що я не працюю, навіть не пряду. Тому я, певне, польова лілея[3], – завершила Рілла, знову сміючись.
– Ти надто молода, щоб запускати навчання взагалі, Рілло.
– Ох, наступної зими мама запише мене на курс читання. Відполірує свій ступінь бакалавра. Я люблю читати, на щастя. Не дивіться на мене з таким сумом і несхваленням, люба. Я не можу бути розсудливою і серйозною… Усе для мене таке рожеве й веселкове. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять… наступного року шістнадцять… а через рік сімнадцять. Невже може бути щось чарівніше?
– Постукай по дереву, – напівжартома, напівсерйозно сказала Гертруда Олівер. – Постукай, Рілло-ма-Рілло.
ІІІ. Місячна радість
Рілла все ще мружила очі, лягаючи спати, тож здавалося, ніби вона усміхається уві сні. Вона ще позіхала, потягувалася й посміхалася Гертруді Олівер, яка прибула напередодні ввечері з Лоубріджа, і, схоже, мала намір залишитися на танці в маяку Чотирьох Вітрів наступного вечора.
– Ось і новий день стукає у вікно. Цікаво, що ж він нам принесе.
Панна Олівер ледь здригнулася. Вона ніколи не зустрічала день з таким ентузіазмом, як Рілла. Вона прожила достатньо, аби зрозуміти, що день може принести щось жахливе.
– Думаю,
Цитата з Євангелія від Матвія: «І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють, ані не прядуть» (переклад І. Огієнка) –