Рілла з Інглсайду. Люси Мод Монтгомери
ними. Можливо, саме тому він дуже терпляче відповів, що йде на поправку й щиколотка його турбує все менше, якщо не ходити чи стояти надто довго.
– Кажуть, що згодом вона буде такою сильною, як ніколи, але доведеться відмовитися від гри в футбол цієї осені.
Вони танцювали разом, а Рілла не помічала, з якою заздрістю дивилася на неї кожна дівчина в залі. Після танцю вони пішли по сходах на скелях, Кеннет знайшов невеличку рівнинну стежку між скелями, наче тунель, яким вони й пройшлися до узбережжя. Вони гуляли берегом, допоки щиколотка Кеннета не нагадала про себе, а відтак сіли посеред дюн. Кеннет говорив з нею так, як із Нан та Ді. Рілла, не зумівши перебороти незрозумілу сором’язливість, була не надто говірка й думала, що він вважатиме її страшенно дурною, але поза тим усе було чарівно – вишуканість місячної ночі, сяйво моря, крихітні маленькі хвильки, що накочувалися на пісок, прохолодний дивний нічний вітер, що тихо виспівував в траві на гребні дюн, і далека музика, що солодко витала над каналом.
– Веселий ритм місячного сяйва для веселощів русалок, – м’яко процитував Кеннет один із Волтерових віршів.
Він і вона наодинці серед чар звуків та пейзажів! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трішки розумніше, як панна Олівер… ба, якби хоча б говорила так, як до інших хлопців! Але слова не приходили, вона могла тільки слухати й знову й знову мимрити коротенькі звичні фрази. Можливо, її мрійливі очі, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замість неї. У будь-якому випадку, Кеннет не поспішав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалі. Він знайшов для неї місце біля вікна на кухні маяка, сів поруч на підвіконня, поки вона їла морозиво й торт. Рілла дивилася поперед себе, думаючи, як гарно пройшла її перша вечірка. Вона її ніколи не забуде. Кімната відлунювала сміхом і жартами. Красиві молоді оченята виблискували й сяяли. З павільйону долинала мелодія скрипки та ритмічні па танцівників.
Але серед групи хлопців, що зібралися біля дверей і схвильовано щось обговорювали, було неспокійно. Молодий юнак пробився крізь юрбу й став біля порогу, похмуро дивлячись вперед. То був Джек Еліот з того краю гавані… студент медичного факультету університету Макгілла, тихий хлопець, не надто зацікавлений у соціальному житті. Його запросили на вечірку, але не надто розраховували на його прихід, адже йому треба було їхати того дня до Шарлоттауна, а повернутися звідти він мав пізно. Але він був тут… тримаючи в руках згорнуту газету.
Гертруда Олівер визирнула з-за рогу, подивилася на нього й знову здригнулася. Врешті-решт, вона все-таки насолоджувалася вечіркою, адже зустрілася зі знайомим з Шарлоттауна, який, бувши нетутешнім і значно старшим за більшість гостей, почувався зайвим і з радістю склав компанію цій розумній дівчині, яка говорила про все, що коїлося у світі та різноманітні події із завзяттям і енергійністю справжньої людини. Насолоджуючись приємним товариством, вона й зовсім забула про всі негаразди того дня. Тепер вони раптом