Том 2. Час творчості. Василь Стус
зі щастям
давно на ножах.
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, світе
великий, добра.
В смерть задивлені очі.
Отерпла душа
і навчає, і врочить:
тобі кунтуша
вже довіку не мати,
а чорний бушлат -
він як батько, і мати,
і дружина, і брат.
19.1.
Здається, кожен день до мене йдуть листи -
від рідних, від коханих, від знайомих.
Лише в нічному снінні є питомий
знак, що тамдесь є син і там є ти,
моя голубко вижурена, люба,
ти за межею, за ріллею, там,
куди, аби я волю дав чуттям,
на ліктях зміг би доповзти. До дуба,
у бурю зламаного, до сосни,
що глицею у моторошні сни
увійде владно, ніби смерть-загуба.
Там хата спить, як курка на паркані,
там чорний стіл од туги аж лящить.
І все мені від поночі іржить
муругий кінь у сонячнім аркані.
20. 1.
Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,
і тиша, і самотність, і пітьма.
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очі, як відьмак
на телевежу, видну по рубінах,
розсипаних, мов щастя навісне.
Отут і прокидається уміння
накликати натхнення, що жене
од тебе всі щонайсолодші мрії
і каже: віщий обрій назирай -
де ані радості, ані надії.
То – твій правдивий край. Ото – твій край.
20.1.
ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
або кулься від нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина – справжня,
марно, невіре, ворожить -
молода чи поважна.
Посередині – стовбур літ,
а обабоки – крона.
Посередині – вічний слід
(тінь ворушиться сонна).
Ні до неба, ні до землі -
не сягнути нікуди.
Не будіте мої жалі,
лицемірні іуди!
Чи не мріяв я повсякчас,
чи не праг, як покути,
щоб заквітнути проміж вас,
як барвінок між рути.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую,
як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
ніби стовп осіянний.
Каже – сину, на смерть ставай -
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься від нагая,
і не крийся руками.
21.1.
Наснилися мені мої кохані,
і кожна з них чужа і не моя,
і кожна, мов холодна течія,
моєї віри підмиває камінь,
і кожна з них, убрана до весіль,
несе в руках сумний букет трояндний -
рясний, як радість, ярий, наче біль,
що чим нестерпніший, то більш принадний.
Гуртом рушаємо до когось в гості,
а тому очі круглить