Том 2. Час творчості. Василь Стус

      Моє перелицьоване пальто,

      єдиний мій товаришу незрадний,

      ану ж, переповідж мені докладно

      про те, що є цей світ і хто є хто -

      із тих, кого ти десять років бачило

      (чи й одинадцять?). Хто була вона,

      та, перша подруга, котра одна

      на цілий вік мені біди настачила

      і докорів сумління? Хто б сказав,

      що світ я їй навіки зав’язав,

      розлукою і мукою змаячений?

      Моє перелицьоване пальто,

      ану скажи, кого ти взимку гріло,

      скажи про те, як десять років збігло,

      і час угнався, ніби долото

      у трухле дерево? Скажи про все.

      Куди мене розкрилено несе

      моя біда, дочка моєї віри?

      Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?

      Моє старе пальто, скажи про все.

      Господи, гніву пречистого

      благаю – не май за зле.

      Де не стоятиму – вистою.

      Спасибі за те, що мале

      людське життя, хоч надією

      довжу його в віки.

      Вірою тугу розвіюю,

      щоб був я завжди такий,

      яким мене мати родила

      і благословила в світи.

      І добре, що не зуміла

      мене од біди вберегти.

      Уже моє життя в інвентарі

      розбите і розписане по пунктах,

      як кондаки твої і тропарі.

      І тільки дух мій ярим громом бухне

      над цей похмурий мур, над цю журу,

      і над Софіїну дзвіницю зносить

      угору й гору. Хай-но і помру -

      хай він за мене відтонкоголосить

      три тисячі пропащих вечорів,

      три тисячі світанків лебединих,

      що оленями йшли між чагарів

      і мертвого мене не розбудили.

      Скажи ім’я своє, поете,

      і я вгадаю, ачи ти

      засяг у горнім перелеті

      своєї ярої мети,

      що раптом може спалахнути

      і без вогню, ти волі брат

      чи, свого духу супостат,

      загуби просиш, як покути

      для хисту ницого. Кажи ж:

      коли ти Бога не гнівиш

      любов’ю злою і коли ти

      капариш недолугий вірш

      без честі й совісті, тоді ти

      не потикайся і облиш

      автодафе благословенне

      для інших: тих, котрі горять,

      а цілий світ боготворять

      своїм конанням нескінченним.

      О, скільки слів, неначе поторочі!

      І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,

      і всі живу мою минають суть,

      а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.

      А я іду – крізь ці слова облудні,

      незнані досі. Тут – передова,

      де всі твої бійці – одні слова.

      І сіють зраду спогади марудні,

      що передовіряються перу

      і забивають дух тобі єдиний,

      і тьмою тьмиться образ України,

      допіру він розтане