1984. Ми. Джордж Оруэлл
чи можна довіряти власнику магазину. Однак…
«Так, – знову подумав він, – я повернуся сюди. Я куплю ще якусь гарну дрібничку, я куплю гравюру Святого Климента Датського, витягну її з рами і принесу додому, заховавши під курткою». А ще Вінстон мав намір вивідати решту пісеньки у містера Чаррінгтона. Божевільна ідея знімати кімнату нагорі на мить знову промайнула в його голові. Можливо, на кілька секунд збудження перетворило його на безтурботного дурня, бо він вийшов на тротуар, навіть не глянувши попередньо по сторонам. Він навіть почав наспівувати собі під ніс:
«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!
І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»
Раптово його серце завмерло, а живіт скрутило у болісному спазмі. Фігура в синьому комбінезоні йшла по тротуару, метрах у десяти. Це була темноволоса дівчина з Відділу Художньої літератури. Хоч і було досить темно, але впізнати її було нескладно. Вона подивилася йому прямо в очі і швидко пішла далі, зробивши вигляд, ніби не впізнала його.
На кілька секунд Вінстон стояв як укопаний і не міг поворухнутися. Потім він повернув праворуч і, прискорившись, пішов геть, навіть не помічаючи, що йде не в тому напрямку. У будь-якому разі, на одне питання він чітко знав відповідь. Більше у нього не було сумнівів, що чорнява дівчина шпигувала за ним. Вона, мабуть, стежила за ним аж до самого магазину, тому що малоймовірно, щоб вона випадково проходила у той самий вечір по тому самому темному провулку, який до того ж знаходиться досить далеко від кварталів, де жили члени Партії. Надто вже великий збіг. Вже навіть не мало значення, чи дійсно вона була агентом Поліції думок або шпигувала за ним просто з міркувань ідеологічного ентузіазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як він заходив до пабу.
Йти було нелегко. Шматок скла в його кишені при кожному кроці бився об стегно, і він майже готовий був витягти його і викинути. Але ще гіршим був біль у животі. В якусь мить йому здалося, що він помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральні. Але в цьому кварталі не було громадських туалетів. Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши після себе тупий біль.
Вулиця вела у глухий кут. Вінстон зупинився, постояв кілька секунд, нервово обмірковуючи, що йому робити, потім повернувся і пішов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дівчиною вони розминулися хвилини три назад і що він, ймовірно, зможе її наздогнати. Він може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному місці, а потім розбити їй череп каменем. Шматок скла в його кишені досить важкий і підійде для цього завдання. Однак, Вінстон одразу відмовився від цієї ідеї, бо навіть думка про найменше фізичне зусилля була нестерпною. Він не міг бігти, не міг нанести удар. Крім того, вона була молодою та міцною, і напевно буде захищатися і відбиватися. У його голові промайнула ще одна ідея – швидко дістатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собі часткове алібі на