1984. Ми. Джордж Оруэлл
за допомогою ритмічного шуму. Всередині у Вінстона все застигло. На двохвилинках ненависті йому ніколи не вдавалося протистояти загальному емоційному пориву і він скаженів разом з усіма, але це нелюдське «С-Б!.. С-Б!» завжди вселяло в нього жах. Звичайно, він співав разом з іншими, інакше було неможливо. Приховувати свої почуття, контролювати своє обличчя, робити те, що роблять всі інші, було інстинктивною реакцією. Але були моменти, які тривали кілька секунд, не більше, коли навіть не стільки вираз обличчя, а просто швидкоплинний погляд міг видати його. І саме в цей момент відбулася знаменна подія – якщо, звичайно, вона взагалі відбулася.
На мить він зловив погляд О'Брайана. О'Брайан встав. Він зняв окуляри і своїм характерним жестом збирався натягнути їх собі назад на носа. Їх погляди зустрілися менш ніж на секунду, але Вінстон знав – о так, він знав! – що О'Брайан думав про те саме, що і він сам. Помилки бути не могло. Наче їх розуми відкрилися, і думки їх ринули назустріч одна одній через їхні очі. «Я з тобою», – здавалося, говорив йому О'Брайан. «Я точно знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твоє презирство, твою ненависть, твою відразу. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» А потім цей проблиск зник, і обличчя О'Брайана знову стало незворушним, як і у всіх.
Ось і весь інцидент. Вінстон уже й не знав, чи було це насправді чи йому лише привиділося. Подібні «інциденти» ніколи не мали продовження. Все, що вони робили – це підтримували в ньому віру або надію, що інші теж (а не тільки він сам) є ворогами Партії. Можливо, чутки про масштабні підпільні змови все ж були правдою, можливо, Братство дійсно існувало! З огляду на нескінченні арешти, зізнання та страти, неможливо було непохитно вірити, що Братство – це просто міф. Іноді він вірив у це, іноді ні. Не було ніяких доказів, тільки такі ось швидкоплинні проблиски, які могли означати що завгодно або не означати абсолютно нічого, обривки підслуханої розмови, ледве помітні каракулі на стінах туалету. Іноді навіть легкий рух руки, коли двоє незнайомих людей проходили повз один одного, здавався йому якимось таємним сигналом або паролем. Але все це були лише припущення: швидше за все, у нього просто розігралася уява. Він повернувся до своєї кабінки. Більше на О'Брайана він не дивився. Ідея дати якесь продовження їх короткочасному зоровому контакту періодично спадала йому на думку. Це було б неймовірно небезпечно, навіть якщо б він знав, як це зробити. На секунду вони обмінялися з О'Брайаном двозначними поглядами, і на цьому був кінець історії. Але навіть це було для Вінстона пам'ятною подією в тій нестерпній самотності, в якій йому доводилося жити.
Вінстон повернувся до реальності і випростався. Він відригнув – це джин нагадав про себе зі шлунка.
Його очі знову зосередилися на сторінці. Він помітив, що поки він безпорадно дрейфував у своїх роздумах, він теж писав, ніби автоматично. І це був уже не той корявий почерк, як раніше. Його перо легкими рухами ковзало по гладкому паперу, виписуючи великими акуратними прописними буквами…
ГЕТЬ