Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте
там, дивись, на півшляху
Спіткаєш нагло смерть лиху.
Ф а у с т
Пергаменом жаги не вгамувати,
Не в нім свята, живуща течія;
Повік тобі на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.
В а ґ н е р
Пробачте, нам приємно завше
Побачить, дух часів прослідкувавши,
Які колись думки у мудреців були
І як далеко ми тепер вперед пішли.
Ф а у с т
Авжеж далеко, аж до зір!
В часи минулі не сяга наш зір:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часів», —
В тім лиш відбиток духу письмаків,
По суті, можем помічать ми.
Та писанина – то якесь страхіття,
Поглянувши, світ зá очі б тікав:
То – купа сміття, звалище лахміття,
А в кращім разі – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковій драмі.
В а ґ н е р
А світ? А людський ум і почуття?
Пізнати їх усякий з нас бажає.
Ф а у с т
А що ж «пізнати» означає?
Хто справжнім іменем назве дитя?
Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,
Та й ті провидці, серцем необачні,
Несли свої думки юрбі невдячній;
За те й палили, й розпинали їх…
Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,
Бо вже, дивіться, пізня ніч.
В а ґ н е р
А я ладен і цілу ніч не спати,
Аби вести із вами вчену річ.
Дозвольте й завтра, в великоднє свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – і знаю вже багато,
Але хотів би знати все.
(Виходить).
Ф а у с т
(сам)
Іще його не зрадила надія;
Копається в гноїську, скарб шука,
А знайде часом черв'яка,
То, дурень, і тому радіє…
Як міг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духів рій таємний?
Та дякую тобі я на цей раз,
Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!
Ти з пут відчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видіння те було таке грізне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у істини свічадо
І поринув у вічне сяйво радо,
Земного збувшися єства;
Я був уже, мов світлий херувим,
Спроможний всю природу обійняти,
У насолоді творчій богувати;
За це зухвальство я діждавсь одплати,
Упавши в прах під словом громовим…
Мені з тобою не дано зрівнятись,
Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,
А вдержати – снаги не стало в нім.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихідь.
Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми вчинками ми ставимо завади
Собі