100 чарівних казок світу. Отсутствует
сказав він собі. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною білкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посміється ж мати, коли я все їй розповім! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домі, замість того, щоб допомагати їй на ринку».
Із цими думками він підвівся, бажаючи піти. Усе тіло його, однак, зовсім затерпло від сну, особливо потилиця, він просто не міг як слід поворушити головою.
Коли він прийшов на ринок, мати сиділа на своєму місці і в кошику в неї було ще досить багато овочів, отже, спав він недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупців і сиділа, підперши голову рукою.
Нарешті він набрався духу, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав руку їй на плече і сказав:
– Матінко, що з тобою? Ти сердита на мене?
Жінка обернулася до нього й одразу відсахнулась.
– Чого тобі треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпіти не можу таких жартів.
– Та що з тобою, матінко? – спитав Якоб злякано.
– Іди своєю дорогою! – сердито відповіла Ганна. – У мене ти нічого не заробиш своїм кривлянням, бридка потворо!
«Далебі, Бог відібрав у неї розум!» – подумав хлопчина.
– Схаменись, мила матінко, я ж твій син, твій Якоб.
– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусідки. – Він сміється з мого горя. Безсовісний!
Тут сусідки почали на всі заставки лаяти його за те, що він сміється з горя бідолашної Ганни, у якої сім років тому вкрали красеня хлопчика, і грозитися, що коли він не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.
Бідолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже він трохи поспав і повернувся, а мати й сусідки кажуть про якісь сім років! І називають його бридким карликом!
Очі його наповнилися слізьми, і він засмучено подибав до хижі, де шевцював його батько. Дійшовши до шевцевої халупи, він став біля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помітив його. Але, випадково глянувши потім на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву та шило і скрикнув:
– Боже мій, що це?
– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?
– Погано! – відповів батько, не впізнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старішаю, а підмайстер мені не по кишені.
– Хіба ви не маєте сина, який міг би допомагати вам у роботі? – спитав Якоб.
– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти років, який іще й як зміг би мені допомагати. Уже в дванадцять років він був послужливим та спритним і на ремеслі вже знався, та й із себе був гарний. Він приманив би мені таких замовників, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тільки нове взуття!
– Де ж він? – із тремтінням у голосі спитав Якоб.
– Бог знає, – відказав той. – Сім років тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем і кричала, що чекала на хлопчика