Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко
в минуле заступала висотка. Половину вулиці Ірина пам’ятала, а друга неначе опинилася тут випадково, ніби стулили докупи дві частини різних картинок. Якщо рухатися далі правим тротуаром, можна дістатися мікрорайону, колись нового. Там стояв пам’ятник нафтовикові, його називали Фантомасом, бо був схожий на героя популярного в той час фільму. А лівий бік вулиці був наче не звідси, тут усе змінилося до невпізнання.
Пам’ять реагувала на картинки, висмикувала з забутих поличок вражень давні спогади. Отут, на цій вулиці, де тепер повіває теплий вітер із близьких уже гір, проходили першотравневі демонстрації, діти несли паперові квіти на патичках, за які їм поставили п’ятірки на уроках праці. Отим провулком бігали влітку до Бистриці, засмагали на її кам’янистому березі, плюскалися в її неглибокій воді. А за тими он вікнами жила однокласниця. Зайшли до неї колись після школи, і ця дівчинка – тепер уже без імені й прізвища, з розмитою туманною зовнішністю – попросила Ірину зачекати хвилинку; не припиняючи жвавої розповіді, витягла буханець із хлібнички, пачку масла з холодильника, відкраяла собі кусень житнього хліба, відколупнула тим самим великим ножем замерзлого масла й заходилася готувати бутерброд. Масло погано намащувалося, дівчинка сяк-так розтовкла його грудками на поверхні свіжого хліба… І кинула канапку у відро на сміття, накривши згори зіжмаканою газетою. Приголомшеній Ірині пояснила: мама сваритиме, як побачить, що нічого не їла, а тепер їжі поменшало – значить, їла. В Ірининому розумінні це був страшний вчинок – викинути хліб на смітник. Краще б, думала вона, той хліб пташкам віддати або собаці коло брами. Брехня, на яку так легко і, звичайно ж, не вперше йшла однокласниця, рано чи пізно мала розкритися, але дівчинка цим не журилася. Та й логіки в її діях не було аніякої. Нащо так старанно намазувати масло на хліб, коли бутерброд однаково викинеш? І чи могла газета сховати сліди злочину? І як після того дивитися мамі у вічі? Ірина згадала все до дрібниць, навіть те, як ковтнула тоді голодну слину, почувши запах хліба з маслом… Їй було дев’ять років, той випадок засів у пам’яті надовго. Як щойно з’ясувалося, назавжди.
Свій балкон вона впізнала не відразу, але це був він. І бильця ті самі. З будинків навпроти вцілів тільки один, у ньому була колись молочна крамниця. Огрядна жінка в білому халаті й білих нарукавниках наливала молоко з великих алюмінієвих бідонів, вправно орудуючи літровим ополоником із довгою ручкою. Сметану вона набирала меншим і з меншого бідона, а густі патьоки її витирала зі скляних слоїків чистою марлею. Ополоник клала в глибоку тарілку, в густу сметанову калюжу. Стискаючи в долоні три карбованці, маленька Ірина ходила сюди по молоко з полив’яним бідончиком зеленого кольору, він мав дерев’яну ручку й оббиту кришку. Смачний молочний дух стояв у крамниці, такого вона більше ніде й ніколи не чула. Цей згаданий запах висмикнув із минулого картинку: мальовані фігурні рамки на стінах, у кожній – двовірш російською мовою:
Я