Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко
Власниця садиби (замовлений будиночок стояв неподалік, від бабусиного квітника було видно його краєчок) виконала прохання – попередила, що нині гості будуть.
– Могли б у мене лишитися, – дорікнула баба Ксеня. – А втім, робіть як знаєте, аби вам добре. – Баба почекала, поки зайде киця, тоді загачила двері.
– Ми до тебе приходитимемо. Тут нема де лягти. Сідайте, дівчата, на лаву чи на бамбетель.[12]
Кожну товаришку назвала, про кожну кілька слів сказала, а тоді – до баби:
– Дивися, що тобі привезла.
Повикладала подарунки на стіл.
– Нащо мені стільки?!.. – каже баба, а сама глипає з цікавістю на яскраві пакунки, наче дитина.
Хатинка тісненька: лише кухня й кімнатка. З образами, піччю, металевим ліжком із гігантськими подушками, пофарбованим набіло креденсом[13] і давнім бамбетлем, поточеним шашелем. Запах старого дерева, старечої самотності та нотки м’яти, розвішаної при братрурі[14] на шворці.
– Дитинством пахне! – Луїза торкається пахучої трави, розтирає листочок між пальців. Вона все сприймає насамперед на запах, бо знає: ніс не зрадить, це очі та вуха можуть помилитися.
– Коли їдете?
– За два дні.
– Е-е-е. Хіба так можна? Тільки-но вступили…
– Ай, бабо, два чудові дні попереду… Роботи маємо в місті, мусимо вертатися…
Баба вмощується на бамбетлі, розправляє свої спідниці: їх щонайменше дві – під верхньою промайнув край спідньої, смугастої. Показує кривим пальцем:
– Он там-о, дитино, візьми гуслянку.[15] А в братрурі – теплий бануш,[16] такий, як любиш.
– Самі варили?
– Та де, дитино, я вже ніц не годна. То Маруська приходила.
– Дивися, мала-мала, а готувати вміє.
– Яка мала? Вона видаєси за місяць… Добра ґаздиня з неї буде. Беріть бануш із бринзов. Хазяйнуйте самі…
Баба керувала навсидячки: тарілки – там-о, виделки – он там. Не звертала уваги на клацання фотоапарата – Галя, спитавши дозволу, крутилася з об’єктивом навколо неї та по всій хаті.
Їла бабця як той горобчик – дві ложки банушу, дрібка бринзи, ковток гуслянки. Натомість ромова баба припала їй до смаку: половину подужала, а половину лишила собі на ранок. Смачна паска, сказала, м’якенька й солодка. І накрила її рушником. Ще й цукерку одну розвинула, за щоку сховала…
Розповіли бабі Ксені про те, що завтра йтимуть на гору Піп Іван. Завтра не варто, попередила баба. Завтра на горі буде вітер, нема чого завтра пхатися.
– А позавтра? – запитала Луїза.
– Тоді можна, – сказала баба. – То буде інший день.
– То підемо в суботу, – поклали собі. – А завтра тут усе обходимо-об’їздимо. А тепер – час спати. Добраніч, бабо.
Такий склався день, що й тижня вартує. Того вечора довго-довго сиділи перед каміном. Будиночок із грубого білого брусся, двоповерховий, із чотирма невеличкими спальнями нагорі й однією великою вітальнею-кухнею внизу. Він тримав іще запах свіжого дерева й нових
Бамбетель – розкладне дерев’яне ліжко-лава.
Креденс – буфет на посуд.
Братрура – частина печі з затулою, куди ставлять їжу, щоб вона не холола.
Гуслянка – кисляк із пареного молока.
Бануш – мамалига, зварена на сметані.