Гонихмарник. Дара Корній
студентсесіямаюбігти.
Дівчина випалює це на одному диханні, немовби то не купа різних слів, заплетених у речення, а так – одне майже безконечне. Аліна переводить подих і впевнено крокує в бік Академії. На ходу, не озираючись, кидає:
– Всього доброго. Бувай.
Вона лякається вимовляти його ім’я вголос. Чому? Поки що й сама не добере чому.
Аліна ховається за дверима Академії. Притулившись спиною до холодної стіни, якусь мить стоїть збентежено. Можливо, вона надто брутально відшила хлопця? Кажан врятував її тоді, у парку! Але ж він шпигував за нею? Чому? Та це ж зрештою й врятувало її. У душі якийсь хаос. Правда, хаос і безлад доволі різні речі. У власному творчому безладі Аліна завжди знає, де що шукати, а тут ніби хтось навмисне попереставляв речі дивним робом, і вона не відає, як цьому дати лад. Винуватець сум’яття лишився за дверима. Той, що в чорному, чи то пак Кажан, і лякав, і водночас бентежив. Це так, коли стоїш над прірвою. Лишень півкроку, і ти полетиш. Або вниз, або вгору. Здоровий глузд переконує – неодмінно полетиш униз. Та хто в дев’ятнадцять років зважає на здоровий глузд? Аліну чомусь хвилюють його очі, хоча він так ретельно приховує їх окулярами. Вона відчула його погляд. Ні, не слизький і не свердлячий. Він баламутить. Навіть не бентежить, а гірше… Баламутить і тому дратує.
– Невже я йому подобаюсь? – Чи то запитує себе, чи то стверджує Аліна, розмірковуючи майже вголос, і сама собі відповідає: – Угу, ти давно в люстерко зазирала, дорогенька? Я й забула! Ти ж у нього майже ніколи не дивишся. Подобається вона? Що за маячня, дівчино! То ж тобі не мамині жіночі романи, де з першого погляду закохуються до божевілля. Ой, щось тут нечисто. Тримайся від нього якнайдалі, Аліно.
Дівчина крокує коридором. Під дверима аудиторії наштовхується на Броніславу Сергіївну і заледве встигає пригальмувати:
– Доброго ранку, Аліно! Ви так поспішаєте, голубонько! Даремно, шановна, даремно! Спеціально затрималася під дверима, чекаючи вашого візиту, хоча пан Андрій Осипенко переконував мене, що ви не прийдете. Однак я йому не повірила, добре знаючи вашу вдачу.
– Доброго здоров’ячка і вам, вельмишановна пані Броніславо! – Аліна ніколи не називала викладачів по-батькові. Здебільшого викладачам це подобалося. Тим, хто старався заперечувати, вона ґрунтовно й науково-виважено пояснювала неукраїнськість такого звернення. Зрештою всі звикали. Однаково Аліну не перепреш.
– Та що ви? – продовжувала дівчина. – Де ж це бачено, проґавити таке свято – залік з улюбленого предмету в «моєї» улюбленої пані доцента.
– Такі приємні слова. Дякую, дорогенька! Однак намарно старалися, Аліно! Залік вам поставила автоматом, як і обіцяла. Прошу дати свою заліківку, – роздратовано говорить Броніслава Сергіївна, вбачаючи в словах студентки прихований підтекст.
– Як прикро! Цілісінькі вихідні старанно готувалася, майже не спала, і тут маєш…
Аліна не встигає договорити. У Броніслави Сергіївни уривається терпець:
– Що? Ніяких заліків! Мені ваших практичних