Відлуння: від загиблого діда до померлого. Лариса Денисенко
він, а може, й вона також, знали, що у цей самий час його батько спокійно їсть лікарняний сніданок у божевільні і грається капелюхом убитого єврея?»
«Слухай, можливо, це капелюх не вбитого єврея, можливо, він того єврея врятував. Це – жарт. Адже це все одно не має значення». – «Це – має значення. А раптом він боровся з фашизмом? Раптом він захищав євреїв, тому його запроторили до божевільні, а родичам повідомили, що він помер. А над ним усе життя ставили експерименти, від чого у нього і поїхав дах. От про що я думаю».
«О Господи, Марто. Ти думаєш, що твій дід був Оскаром Шиндлером[2]? Романтична нісенітниця. Слухай, припини себе картати, огидно слухати. Мене бісить це німецьке картання. Мало того, що наш народ було розірвано навпіл, мало того, що кожен уряд брав на себе відповідальність за те, що було зроблено зовсім іншими людьми, мало того, що ми відкрили кордони всій Східній Європі та сплатили шалену кількість компенсацій і мертвим, і живим, і ненародженим, а з євреїв зробили новий культ нації…
Євреї – сучасні священні ягнята. Давайте підемо далі – будемо замість материнського молока вливати в наших німецьких немовлят сироватку довічної провини перед Усесвітом за навіженого Адольфа. Фашизм – наш спільний спадок, хіба ні? І не треба цього зрікатися, і не треба відрубати собі руки. Я думав, що в тебе вистачає здорового глузду це розуміти».
«Виявляється, що не вистачає, Дереку. Але що поробиш, це – спадкове. Я упіймала тебе на дводушності. Знаєш, про що я подумала? Ти в нас, значить, не відчуваєш ніякої провини, так? Тебе це не стосується. Дуже похвально. Але скажи мені, любий, може, ти закохався у польку і кинув німецьку баронесу саме тому, що відчуваєш велетенську персональну провину за фашизм? Ти про це не думав, ні? Ви розмовляєте про концтабори в Польщі?»
Наташа підхопилася, щоб піти геть, але Дерек міцно притиснув її до себе, тримаючись за її стрункі стегна, наче за кермо.
Спілкуватися з Дереком було важко. У мене боліло горло, боляче було ковтати і дихати, власна слина перетворювалася на отруту, яка не дарувала рятувальні параліч, оніміння або смерть, а оточувала колючим парканом моє вогнище болю.
Дерек був моїми гландами, які мені щойно видалили. Можливо, тепер я буду менше хворіти. Або й узагалі не хворітиму. Але гортань кривавила, слина була рожевою, як пір’я фламінго, і хотілося плакати, бо мої «гланди» сиділи поряд та намагалися пролізти до рота іншої, дуже вродливої дівчини. Навіщо їй ще одні гланди, навіщо їй чужі гланди?
«Наташо, а в тебе гланди є?» – вирвалося в мене. Наташа мовчала, потім повернулася до Дерека і запитала, що це означає англійською мовою, бо вона не зрозуміла. Дерек глянув на мене з запальною цікавістю Фройда новим випадком на початку його кар’єри, коли клієнти його скоріше цікавили, ніж втомлювали.
«Є», – тим часом чемно відповіла мені Наташа. «Показати? Навіть дві». Я так і знала. «Я піду, – сказала я. – Вибачте». В принципі, я не знала, за що я вибачалася, це була звичка, а не щирість. Манфред вважав мої постійні
Шиндлер, Оскар (1908—1974) – німецький промисловець, який врятував майже 1200 євреїв під час Голокосту, надавши їм роботу на своїх заводах у Польщі та Чехії. Ця історія лягла в основу книги «Ковчег Шиндлера», за якою знято фільм «Список Шиндлера».