Вогнепальні й ножові. Сергій Жадан

      Обіймав їх, звертаючись до них піснями та вíршами,

      і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?

      Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,

      оскільки відповідати завжди буде той,

      кого вони всі тут славили.

      Оскільки в наших містах, з нашим фартом і вдачею,

      нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,

      коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчими

      й прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.

      Тому вони і шикують довкола мене

      свій святковий паноптикум,

      тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.

      Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.

      Вони навіть Царство Боже

      вважають окупованою територією.

      Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.

      Бояться свого азарту й свого везіння.

      Бояться мого слова, бояться мого імені.

      Й боятимуться його до смерті. Навіть довше —

      боятимуться до воскресіння.

      Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,

      мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.

      Тому де вони – мої сльози, де моя чорна п’ятниця,

      де сліди на моїй розмальованій шкірі від палиць і ременів?»

      За ним котились важкі фургони з якимись потворами,

      і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,

      і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами

      від трамвайної лінії

      до сортувальної станції.