Вогнепальні й ножові. Сергій Жадан

      Ходить, ніби Матір Тереза,

      непевна, як погода осіння,

      блукає – темна і нетвереза,

      розганяючи сновидіння.

      Я лежу в глибині вагона,

      приречено, мов шахтар у забої,

      везу пакет з головою Пітона —

      чорного хіміка з Лозової.

      Колись він був королем гідравлік,

      мав постачальників за кордоном,

      жив як міг, контролюючи трафік

      між Тирасполем та Краснодоном.

      Труїв своїм щемким сурогатом

      молдаван та різних узбеків,

      навіть був колись депутатом

      по мажоритарному від есдеків.

      А ось тепер я не сплю, хоч пізня година

      й сни підступали до мене тричі,

      і слухаю, як його щетина

      далі росте на його обличчі.

      – Ну як ти, брат? – питаю. – Проспався?

      Може, тобі сигарет нарити?

      – Та ладно, – відказує він, – не парся —

      з моїми проблемами тільки курити.

      – Страшно, – питаю, – з того боку?

      – Не страшно, – каже, – просто незвично.

      Страшно було минулого року,

      в Ростові, коли спалили шашличну.

      А тут – ніби щось тобі не вернули,

      і пам’ять волочиться, мов парашути.

      Ходиш і забуваєш минуле.

      Забуваєш – і не можеш забути.

      Лише відчуваєш останнім нервом,

      зубами і складками жировими

      тонку межу, що проходить небом

      між живими і неживими.

      Так що вези мене, брат, додому,

      в тихому, наче спів, вагоні,

      вези мою безкінечну втому

      і спомини мої невагомі.

      Віддай мене товаришам по зброї,

      нехай ці печальні п’яні бандити

      тепер вирішують поміж собою,

      що з головою моєю робити.

      Нехай пам’ятають усі мої звички,

      голосу мерзлі глибокі озера

      й легені – чорні, як рукавички

      побитого безнадійно боксера.

      Скажи тій жінці, що вміла любити,

      нехай виходить з печалі своєї.

      Все, що я міг для неї зробити, —

      це померти подалі від неї.

      Така тепер між нами різниця.

      Вклади сигарету мені до рота.

      Смерть, вона як оця провідниця —

      для неї це просто чесна робота.

      Теплі сни, випадкові дати.

      Все, що ти встиг запам’ятати,

      все, що побачити довелося,

      живе по смерті, ніби волосся.

      Поговори зі мною, братка.

      Палений «найк», стара арафатка.

      Ніч пливе, сутінь хитається,

      повітря вдихається,

      видихається.