Зворотний бік світла. Дара Корній
– і несподіваний набіг кочовиків зі сходу на оселище, і вбиті понівечені тіла тих, хто любив її і кого вона любила-недолюбила. Пам’ятає добре: скрегіт металу, дзвін і жахливі та страшні люди-круки в чорному довкола, мов холодні тіні з вирвища. Вони наскочили раптово, вранці. Вгризлися в її землю, сплюндрували та збезчестили, змели все на своєму шляху до шкуринки, до ниточки. Їх не стримали ані обереги, виставлені жрицею Аратою, ані обереги Великої матері, бо тут діяла інша сила – темна й ворожа. Чотири Сонця у чорному вогні, білі стіни хатинки зафарбовані в жар, і мала нажахана дівчинка вибігає з хати та сполохано ховається від чорнокрилих під возом. Та віз потрощено, бо щось у ньому небезпечно скрегоче і він валиться на малу, притискаючи своєю вагою тендітне тільце до землі. Біль, страшний біль заповзає всередину тіла, там щось ламається з хрускотом. А вона не може ані поворушитися, ані закричати – жах заціпив її волю, замкнув вуста, і мала дівчинка скалічена, накрита зламаним возом, схарапуджено дивиться, як помирає її світ.
Тоді загинули всі – і старі, і малі, і тато, і мама. Відчувала це єством, бо раптом все світле і яскраве зі світу щезло, а навколишнє затягли сутінки. Сутінки були всюди – небезпечні та липкі на дотик, мерзенні та холодні, гидкі. І тоді вперше вона побачила його, винуватця того всього дійства. Відчувала внутрішньо – то він привів сюди круків, хоча, може, й нічого не робив сам особисто, але спостерігав, радив, спрямовував.
Чоловік стояв на Дівич-горі, задоволено оглядаючи згарище оселища Дива. Гордо піднята голова, складені перед собою на грудях руки, жорстокі колючі очі, намальований знак на шиї у вигляді Сварги смерті і посмішка майже щасливої людини на устах. Але то не була людина, бо людина не змогла б отримувати втіхи від смерті, від болю неворогів, тих, хто тобі нічого поганого не вчинив. Був зодягнений у щось чорне та лискуче. Мала дитина знала, що зараз його страшні та колючі очі знайдуть її під поламаним возом, який став прихистком та пасткою водночас, і дадуть наказ крукам – вбити останню зі славного роду Арати.
Знала, що має спробувати утекти, та не могла – пастка не випускала, навіть спробувати заховатися за колесом не сміла, бо біль ножем вдаряв у серце, і тому сиділа пригвинчена до сплюндрованої землі, дивилася на цього жахливого чоловіка й чекала кінця. Він таки помітив її, якусь долю секунди дивився здивовано на мале зарюмсане дівча, яке тулило руку до того місця, де дуже боліло, і від того біль наче трішки завмирав, хоч і не минався зовсім. Птаха також не відводила свій погляд від нього, стараючись чи то виблагати ласку залишитися живою, чи ласку скоріше померти та піти вслід за батьками. Чоловік раптом опустив очі долі, наче щось обмірковував, тоді знову подивився пильно на неї, навіть наче підморгнув, від того вже не здавався таким жахливим, притулив палець до уст, даючи зрозуміти, щоб вона сиділа мовчки, можливо, її і не помітять. Потім розвернувся і пішов геть, не озираючись, розчинившись у сірих клаптях диму від згарища.
Того чоловіка Птаха впізнає пізніше, коли стане безсмертною, коли поверне