Зозулята зими. Дара Корній
Стояла тут для чогось і міліція. Певно, налякані люди викликали усіх гамузом.
Із голосним завиванням під’їхала ще й пожежна машина. Останнє – це добре. Бо горів мій будинок.
Із вікон на другому поверсі валили густі клуби диму. Машинально порахував вікна від кута будинку. Так, зрозуміло: пожежа у моїй квартирі.
Руслана
«Нетипова реакція на пожежу у власній квартирі». Ця фраза, наче взята із якогось фільму про дурнуватого американського психоаналітика, миттєво знайшлася в голові. А що, хіба ні? Реакція Олега була таки нетиповою.
– Ох ти…! Як же невчасно!
А хіба таке лихо може трапитися вчасно?! Хоч змушена погодитися: новорічна ніч – найневдаліша для таких «гостинців» пора. Чи, може, у нього якраз учора завершився термін дії страхового полісу на квартиру, а новий не встиг оформити? Чи у квартирі, яку зараз пожежники старанно заливають їдкою піною, на днях з’явилося щось надзвичайно цінне?
А може, то шок? Чому ж тоді Олег спокійнісінько продовжує стирчати у машині, не кидається до збудженого натовпу людей, певно, сусідів та міліціонерів, розпитуючи, що тут відбувається.
Доста гратися у доморощеного Шерлока Холмса. Варто подумати, чи можу хоч чимось допомогти бідоласі?
Мабуть, він краєм ока відстежував мої рухи, бо раптом стрепенувся, відвів очі від пожежної машини. І щосили вгатив кулаком по керму. Так, що аж засичав. Ой! Так збити пальці з одного удару – треба примудритися.
Олег намагається розбитою рукою вихопити із кишені мобільного. З другої спроби це йому вдалося. Але слухавку він тримає в лівій руці. Правиця нервово стискає коліно.
Дуже обережно, аби не зробити гірше, торкаюся його правого зап’ястя. От чим краще літо: менше накручено одежі на людях, у випадку чого не доводиться долати усі ті шари сорочок, светрів, курток… Хоч гріх скаржитися, бачила я вбраних і тепліше, ніж Олег.
В очах супутника невимовлене: «відчепись!», – майже миттєво змінюється подивом.
Невже цього разу подіяло так швидко і йому вже не боляче? А цікавий ти хлопець, Олеже. Сам хоч здогадуєшся про це?
Звісно мовчу. Йому теж не до розмов: на тому кінці, ну, не дроту… чорт, мені якось намагалися пояснити, як діє мобільний зв’язок – дарма витратили час, літр пива на трьох (це включаючи й мене) і кілька аркушів паперу. Так от, на другому боці чогось там абонент нарешті підіймає слухавку, тобто натискає на кнопку прийому.
Олег усе ж мовчки киває мені. Певне, це значить «спасибі».
Потай стираю краплини холодного поту, що всіяли верхню губу, і трохи демонстративно відвертаюся до вікна. «Швидка допомога» з мого боку майже імпульсивна, але й така потребує деяких фізичних зусиль, тож Олегові ліпше на бачити моєї реакції.
За вікном голосить жінка середнього віку, в дорогій шубі, накинутій на рожевий, мов у ляльки Барбі, халат. У її руці – закіптюжене фарфорове янголя.
На мить стискається горло: раптом згадується дитинство: «Мамо, а янголів-охоронців