Зозулята зими. Дара Корній
зараз треба піти розпитати, що там з підпалом, аби сусіди не дивувалися – чому це потерпілому все одно? А Ви як думаєте?! Ні, не все одно! – Олег різко уриває чужі припущення.
Натиснувши на відбій, він на мить заплющує очі.
– Добре, що шефова донька з нянькою в Англії. Дурний тур, звісно, «Різдво в замку для справжніх малих леді», сю-сі-пусі, тьфу! А от, скажи ж ти, згодилося. Хоч за дрібноту цю не треба зараз хвилюватися. А дружина шановного шефа, мабуть, саме зараз у лікарні, заламує театрально руки та благально зазирає в очі лікарю: «Скажіть правду, що з ним? Я без нього не житиму!». Хе! Актриса… Зірка місцевого театру, – останнє звучить як брудна лайка. Але підсумок цього монологу мене остаточно вражає: – Так що, як і запалять його будинок, не страшно, все одно застрахований.
Поки я приходжу до тями: це що, місцева традиція, підпалювати будинки конкурентів під Новий рік, якій уже й не дивується ніхто?! – Олег звичним жестом пригладжує модно підстрижене волосся, перевіряє, чи застебнута куртка.
Тільки шрам-ниточка біля правого кутика вуст ледь помітно посмикується. Ех, Олеже, і ти не залізний! Тоді невдоволено кривиться, зиркнувши на пошкоджену руку. Хоч тепер може здатися, що травму він отримав як мінімум зо два-три дні тому, найприскіпливіша міліція не причепиться. Типу – чи не з’ясовував з ким стосунки сьогодні. Якусь мить пильно дивиться на мене.
– Руслано, – у його голосі з’являються скрадливі нотки. Щулюсь, немов від холодного вітру: зараз буде прохання, яке мені не дуже сподобається. Звідкись у його руках з’являється новорічний пакет. – Руслано, допоможи, будь ласка. Бачиш оцей пакет із Сантою? Там папери, тобто документація на один бізнес-проект, – моїми губами ковзає тінь усмішки: нічого собі обкладинка для бізнес-проекту! – Раптом менти забажають зробити обшук у цій машині, хто їх знає. Щось незрозуміле довкола коїться. То може, вирішать, що я наркокур’єр і оце за допомогою пожежі конкуренти знищили підпільну лабораторію?
– А ти випадково не того? – Це звучить зовсім по-дурному. Бо я знаю, просто знаю і все: наркотики – це не його хліб, і до торговців живим товаром він не має жодного стосунку. У світі і без того вистачає гріхів, а Олег – точно не янгол. Бісить геть інше: він вплутує у свою гру мене. І, схоже, знає: я не зможу сказати «ні» тому, хто підібрав мене напівзамерзлу посеред степу та ще й продовжує далі панькатися.
– Я – «випадково НЕ того», – його блакитні очі на мить стають сірими, мов зимовий обрій у холоднечу. Здається, навіть морозом сипонуло.
Карбує кожне слово:
– Я наркотиків не вживаю й іншим не раджу. Якщо боїшся чи просто не хочеш допомагати, то так і скажи. Хоча, звісно, заховати тоненький пакет під твоїм широким пальтом – то дрібниця. Та й хто таке дівча обшукуватиме? Моя справа зробити так, аби до тебе ніхто й пальцем не торкнувся. Силувати не буду.
– Давай сюди! – відчуваю себе дурнуватою малолітньою школяркою, яка вперше затягається смердючою цигаркою, бо її взяли «на слабо» однокласники. Різко