Зозулята зими. Дара Корній
ментовки загубили його.
– Як це?! – питання дурнувате. У міліцейських відділках може загубитися багато чого, хоч би якийсь папірець чи й невеликий речовий доказ. Але «посіяти» у будівлі трирічного хлопця!
– Чорт його знає, – Василь безнадійно махає рукою. – Насвяткувалися як слід, чи що. І на загал вся ця справа гнила. Батечко активно відмазує свого Ілька, бо хоча той таки справжній ідіот, та все ж син… Добре, хоч не у середньовіччі живемо, бо точно на нас би повісили, типу ми того йолопа зурочили…
– То що, це ми йому під колеса пацана сунули?! Чи дівчина винна, що порадила не сідати за кермо, коли на ногах не тримається?! Кажеш, той Богдан сам загубився чи?
– Звідки ти взяв, що хлопець – Богдан? – робить стійку Василь, а я клену свій язик.
– Почув, та й усе. Руслана ж сиділа тоді поруч із пацаном, говорила з ним, сунула йому в руки фантик із машиною від жуйки…
– Звідки він у дівчини? – уточнює співрозмовник. Лише зараз збагнув, що зазвичай дівчата не носяться з таким мотлохом. Хоч від Руслани ще й не такого чекати можна.
– Не все одно? Головне, що хлоп’я заговорило врешті. Сказало, що його звати Богданком і що рука болить. Ну, подряпав десь. Руслану хотіли взяти у відділок, аби допомогла розпитати малого докладніше, але лікар не дозволив.
– Ага! Після того, як ти пояснив, що це – друга ваша аварія за ніч плюс пожежа, свідками якої ви стали? Тож дівчина – точно у шоковому стані, зі нею треба обережнішим бути. Як тільки лікар не прихопив обох із собою, для експертизи у дурці?
– Купюра в руку і все гаразд, – а я ж навіть не перебільшував тоді! – Що далі із пацаном було?
– Та що, притягли до ментовки. Перевірили по базі – ніхто трирічного шкета не шукає. Сам він не міг втекти із дому, вік ще не той. У лікарню вирішили завезти пізніше: там увесь час ремонт, місця не вистачає, а тут травм, ніби, нема… Тицьнули цукерок, включили телик. Черговий вийшов на хвилинку, повернувся – малий зник.
– А цукерки є? – запитую втомлено.
Василь якусь мить збараніло дивиться на мене, потім тягнеться за слухавкою.
Повідомляє, що зниклого звали Богданом, стишено до мене: «Руслана у нього прізвище не питала?», – хоч і сам розуміє: на біса їй це?
Диви-но, цукерки зникли разом із хлопцем. Чомусь це трохи заспокоює нас обох.
– Ну, що за чорт? Зурочив хтось місто! У міліції вже закладаються, що діє якась таємна організація, котра виводить з ладу місцевих бізнесменів!
Мені зараз не до таких «сенсацій». Без теорії змови голова пухне. Хоча щось в його словах таки є… ухопити б, що…
– Слухай, я позичу на пару днів ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…
– Тільки в детектива гратися не думай, – похмуро радить Василь. Раптом питає майже співчутливо: – У тебе зараз хоч гроші є?
От не вистачало мені тільки в охоронця позичати!
Притримую амбіції. Мені потрібен союзник, чи не вперше у житті потрібен так, що аж…
– Є, спасибі. Хочу пробити по нету один… розплідник.
– Розплідник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову