Зозулята зими. Дара Корній
а від нього так несамовито тхне… І не лише потом. Роздратуванням і жадібністю: знижки різдвяні для них, йолопів, бачиш-но, божки влаштували!
Лохів і виловлювати не треба. Самі до рук сунуть. Он, один намалювався напередодні:
– Дівчино, а давайте я вам сумки додому допоможу тягнути! Невже ваш хлопець дозволяє вам однісінькій товктися у такому натовпі?! О! Невже? У вас немає хлопця? У такої красуні?! Неподобство!
І фоном: а раптом на каву вдасться до красуні напроситися? Ага, зі мною у якості десерту. Чи хоч цьомчик-бомчик і номер мобільного вициганити.
Може, за вас, голуби, ще й заміж сходити?!
Хоча… На десерт солоденький такий контингент не тягне. Однак, інколи й гіркого хочеться.
Ше-ет, аби не солоного. Бо для мене солоне – то чийсь біль, сильний, просто скажений.
Ф-фа… кгм… Скільки разів вирішувала, що подумки не лаятимусь: жодного задоволення, тільки різкий зубний біль опісля.
Та спробуй тут стриматися! Особливо після дозволеної собі наче розкоші: ніч повної самотності з вимкнутим телефоном. Наглухо зсунуті темно-коричневі штори, аби не бачити безкінечних фейєрверків за вікном, що цяткують небо масними плямами. Келих свіжого помаранчевого соку замість дурнуватого ігристого із нахабним написом: «Шампанське». Навушники у вухах, аби не чути привітального галасу…
І то не заради гламуру чи снобізму. Просто ка-айф! Справжній…
Так і для сусідів безпечніше. Бо Іннуся, тобто Я, розумниця, ще й безкорислива, блін.
Ага, розігналася! Прокинулася вранці першого січня від справдешнього голоду. Такого, який не вгамуєш, коли запхаєш до рота корисну вівсянку без солі чи навіть калорійну булку.
Таке вже зі мною траплялося. Правда, давненько. В підлітковому віці проходила. О, то була лиха пора. Напихалася усім підряд. Тоді із дзеркала на мене презирливо дивилася хоч і симпатична, однак доволі перегодована корівка. Як згадаю – здригаюся. Хоч дзеркала всі, що під руку підвернуться, криши! І таке-от траплялося, поки не прибилася до тих, хто навчив, що й як треба робити, аби не загнутися, а навпаки – жити довго й щасливо…
Та, здається, зараз у мене справи не кращі. Наче й фігура в нормі, але підступне люстро переконливо стверджує: я – тьмянію!!!
Навіть бездоганно пофарбоване волосся тьмяніє, на щоках – ні цятки рожевого, очі вилиняли. Немов два тижні не виходила на лови. Блін!
Блін, блін, блін! За-ра-за! Ще й правий чобіт не застібається! Нарешті таки взулася. Виходжу!
На сходах тхне залишками святкових столів. І це вони жертимуть на вечерю, отямившись після «веселощів»! Навкруги – дух таких самих прогірклих почуттів. Аж вивертає. Фу! Швидше-швидше на вулицю!
А на вулиці не ліпші новини. Моя вірна червоняста тойота, вкрита товстим шаром чи то снігу, чи то криги.
Ше-ет-шет-шет! Усередині все скручується у гидкий вузол. Обіцяла ж собі не лаятися, та хіба тут стримаєшся…
Може, викликати таксі й нашвидку підгодуватися емоціями водія?! А може підстерегти якогось господаря песика? Поки чотириноге, забувши про свої природні потреби, рватиметься з